Під час Всеукраїнської наукової конференції «ХІІІ Богданівські читання», що відбулася в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького з нагоди 430-ої річниці від народження великого гетьмана України, поряд із відомими науковцями, виступили юні дослідники української історії. Серед них — десятикласниця Черкаської гімназії №31 Катерина Горошко, яка разом зі своїм науковим керівником Юрієм Присяжнюком підготувала тему «За що воював Богдан Хмельницький».
Чому важливо з дитячих літ глибоко вивчати історію рідного краю, ми розпитали в юної дослідниці та її наставника.
Катерина Горошко з початку повномасштабного вторгнення вимушено переїхала з родиною із Запоріжжя в Черкаси. В гімназії поглиблено вивчає предмети математичного профілю. Досягла висот у спорті, вона — кандидат у майстри спорту з фітнесу. Детальне вивчення минулого України — одне з її інтелектуальних захоплень.
Юрій Присяжнюк — педагог із 40-річним стажем, доктор історичних наук, професор кафедри історії України, заступник директора ННІ міжнародних відносин, історії та філософії з наукової роботи, директор науково-освітнього центру Українського козацтва ЧНУ імені Богдана Хмельницького. Підготував десятки призерів Малої академії наук, шестеро з них — переможці ІІІ Всеукраїнського етапу захисту наукових робіт. Практикує також пізнавальні публічні лекції для дорослих.
Інтерес до постаті зростає
— Катерино, чи знали ви до початку роботи над темою, за що воював Богдан Хмельницький? — цікавлюся в гімназистки.
— Знала, але, вивчаючи цю тему й працюючи над нею, я глибше занурилася в деталі, — зізналася Катя. — Матеріали опрацьовувала з інтернет-джерел, їх беремо з мережі дуже часто. Також — із підручників. А ще Юрій Петрович ділиться власним досвідом аналізу інформації.
— Тут треба більш критично ставитися до поняття «інтернет-джерела», — приєднався до розмови професор Юрій Присяжнюк. — Тому що в інтернеті є цікаве й нецікаве, багато банального, але трапляється й справді цінне. Важливо, що в наші тривожні дні інтерес до постаті Хмельницького зростає. І це спричинене багатьма обставинами. Насамперед, нашими науковими підходами до вивчення епохи XVII століття та цієї особистості. Україна ранньомодерна — це світ ще значною мірою не пізнаний. З іншого боку, російсько-українська війна актуалізує цю проблему дещо з іншого боку. Звернімо увагу на те, що російські окупанти, коли заходять на українські території, фактично руйнують всю українську символіку, нашу історичну пам’ять, зокрема й козацьку. А Хмельницького залишають… Вороги творять із нього неоімперський міф про те, що нібито він об’єднував народи, й таке інше. Тобто, проблема Переяслава 1654 року — актуальна. І я так думаю, що зникне тоді, коли щезне наш ворог — російська імперія. Бо поки вона існуватиме, то генеруватиме квазі-правду й нав’язуватиме її нам. Тому боротьба за Хмельницького триває до сих пір, хоча б, здавалося, про нього вже давно усе сказано.
— Які відкриття зробили для себе в дослідженні?
— Богдан-Зиновій Хмельницький — український гетьман, військовий і державний діяч, дипломат, — розповіла юна дослідниця. — Він — провідник Козацької революції середини XVII століття. Воював проти всевладдя польських (католицьких) магнатів і шляхти, за козацькі права («вольності»). Відкрито заявляв, що бореться за «нашу православну віру». В ті часи віра була основним критерієм ідентичності й до початку революції саме православ’я об’єднало широкі маси українського населення. І, головне, — Б.Хмельницький — перший гетьман, який створив національну державу.
— Треба розуміти, що це було ранньомодерне суспільство, — акцентував думку науковий керівник. — Фактично за Б.Хмельницького вперше формувалася українська нація, як історичне явище. Причому ця нація — ранньомодерна. Це означає, що вона була репрезентована не всім людським загалом, як зараз, а провідними верствами. Ці еліти — відносно вузьке коло людей. І це треба мати на увазі, коли сучасні критики починають шукати в діяльності Хмельницького якісь недоліки, соціальну несправедливість чи ще щось. Це, як правило, провокативні речі, бо Хмельницький — людина свого часу. Він мав давати відповіді на складні завдання, що стояли перед тогочасною спільнотою. Цілком підтримую думку Катерини Горошко про те, що найбільший його здобуток — творення української козацької держави. Тут навіть сама ґенеза поняття «гетьман» цікава для нас. До Богдана гетьман — це отаман, воєначальник, очільник війська. А від Хмельницького ми починаємо говорити про гетьмана, як державного діяча, главу держави. Тодішня людність не одразу зорієнтувалася в цьому. Рівень національної свідомості, як би ми сказали сучасними словами, залишався достатньо низьким. Пересічно людина обмежувала свій кругозір, свою ідентичність конфесійною та становою приналежністю. Рідко хто міг піднятися до рівня національно-державного мислення. Ми за те й цінуємо Хмельницького, що він, напевно, зумів.
— Ви вивчали тільки військові звитяги гетьмана чи більш широко — в політичному, культурному, міжнародному ракурсі?
— Особливість тез мого виступу була в тому, що я показала різні історіографічні оцінки: від захоплених — до критичних, — зазначила Катерина Горошко. — Розмежувала тактичні цілі (особиста помста, віра, вольності) та стратегічні — державотворення. І наголосила, що Богдан Хмельницький боровся за ранньомодерний варіант української держави, а не за сучасну модель незалежності.
— Катя та інші учні брали участь у секційному занятті, де виступали зі своїми сповіщеннями, а також були присутніми на пленарному засіданні, слухали доповіді провідних сучасних істориків, — деталізував Юрій Петрович. — Відбувалася дискусія навколо багатьох питань. Одним із завдань, які я, як науковий керівник, ставив перед собою, щоб гімназисти розширили свій шкільний кругозір, особисто познайомилися з сучасними вченими — дослідниками проблем Хмельниччини. Крім того, до конференції долучилися керівники та співробітники музеїв, заповідників, зокрема з Чигирина (Світлана Павлова), Холодного Яру (Богдан Легоняк). Вони вдало продемонстрували, як напрацьовані науковцями знання трансформуються й популяризуються серед населення.
Від знань — до інформації
— Катерино, вас навчає педагог зі вченим званням професора. Не всім учням щастить опановувати історію з фахівцем, який так ґрунтовно знає історію.
— Так, нам дуже пощастило навчатися в Юрія Петровича, тому що його уроки — дуже цікаві, ґрунтовні, оригінальні. Слухала б і слухала. Але ще він мотивує нас думати, аналізувати, висловлювати власну думку, подекуди навіть нетипову й критичну.
— Суперсучасне навчання, що формується зараз, це — «знання-блискавка», — пояснив особливості навчального процесу Юрій Присяжнюк. — Учень має зорієнтуватися в проблемі, вміти скористатися електронним носієм і швидко знайти відповідну інформацію. Ми навіть не помічаємо, як і коли переживаємо трансформацію від знань до інформації. Тобто раніше учень мав знати, тепер він має бути поінформованим. Це — інша якість, і тенденція лише посилюється, тому що інформаційні потоки зростають. У цьому плані навіть звання професора вже замало. Бо раніше професор — це такий гуру, який все знає, є вчителем вчителів. Зараз інколи учень швидше орієнтується в інформаційних потоках, аніж учитель. Це — факт, і тут нічого не зробиш. Тому моє завдання, насамперед, домогтися, щоб учні критично ставилися до будь-якої інформації, та, прискіпливо проаналізувавши її, мали своє відповідальне бачення. По-друге, на заняттях мають бути діалоги, час монологів закінчився. Тож доводиться шукати точки дотику, щоб правильно випрацювати сам алгоритм спілкування. Діалог із учнями відбувається не тільки в межах уроків, а й поза ними: наукова робота, запрошення в університет тощо. Зрештою, навчання в гімназії — не просто шаблонні заняття, а щось більше.
Міфи про гетьмана
— Юрію Петровичу, нині в мережі спостерігаємо маніпуляції навколо життя та політики Богдана Хмельницького. Сучасники дивуються: чому для захисту інтересів українського народу гетьман принизливо шукав підтримки в сусіднього царя?
— Історичну правду справді подекуди спотворюють. Оті листи Богдана до царя міфологізують так, начебто гетьман хотів іти «під царську руку» від початку війни. Сучасна наука трактує це по-іншому. Щоб створити державу, розширити кордони, потрібно було знайти «порозуміння» з сусідами, добитися визнання. Проблема легітимності — це виклик, невідкладне завдання всієї Козацької революції. Навіть у історико-драматичному художньому фільмі «Гетьман» 2015 року добре показаний епізод, коли в полон потрапив польський король. І що було з ним робити? Здавалося, треба помститися, він же — головний ворог. Хмельницький вручив йому свою шаблю й сказав, що бранець — під захистом гетьмана України. А король відповів: «Я тебе визнаю». Лише так гетьман міг отримати легітимну владу. Хмельницький зробив набагато мудріше, ніж коли б він помстився королю, бо став правомірним правителем. У сучасному світі, як і в тогочасному, триматися норм міжнародного права та загальноприйнятих вимог — дуже важливо, коли хочеш збудувати державу, а не мати вигляд розбійника з широкої дороги. Ці аспекти ми обговорювали під час «ХІІІ Богданівських читань». Також актуальною є тема історії кримськотатарського народу. Відомо, що кримські татари були союзниками Б.Хмельницького, та це — окрема історія. Сьогоднішні ж проблеми пов’язані з російською окупацією, з тією черговою трагедією, яку переживає цей народ, Україна загалом. Деякі аспекти ми опрацьовуємо з учнями в контексті навчальної програми, але, виходячи за її межі, долучаємо до аналізу історіографічний доробок вищої школи, де ця тематика активно розробляється.
Питання національної безпеки
— Чому важливо вчити історію з юних років?
— Як мінімум, щоб потім не вести себе безглуздо, недоречно, — вважає учениця Катерина Горошко. — Також, хоч і банально це прозвучить, але на НМТ треба буде здавати історію. Тому вчити треба докладно.
Професор Юрій Присяжнюк бачить проблему більш масштабно:
— У наші важкі для України часи, якщо шукати головне в головному, то, я б сказав, що це — питання національної безпеки. Така думка заходить одразу, коли слухаєш про так звані лекції президента ворожої нам країни про «великого русского князя Владіміра», «русскую княжну Анну», що нібито Лєнін створив Україну… Якби світ усвідомлював цю маячню, то ми просто б посміялися над нею. Але за балаканиною стоїть потуга — військова, ядерна, фінансова чи нафтова. І ти розумієш, що, будучи тричі правий, можеш бути неправий, бо тебе не зрозуміють, не почують чи відвернуться. З позиції суто наукової, чужинські «лекції» сприймаються анекдотично. Але коли це вмонтовано в гібридну війну, в пропаганду, витрачаються мільярди доларів для того, щоб із людей робити, вибачте, дурнів, то розумієш, що твоя місія, як історика, зростає в рази, в десятки разів. Тому прагнемо, щоб юні українці з дитинства розуміли хоча б елементарні речі. Наприклад, що є історія, і є історична пам’ять. Історія була, яка була, її — не перепишеш. А з пам’яттю — складніше, бо, за бажанням, нею можна крутити, «як циган сонцем».
Ще однією важливою причиною вчити історію науковець назвав інтеграцію України в світовий простір:
— У цьому плані я навіть дякую своїм учням, студентам, тому що за віком їм це легше дається, — наголосив Юрій Присяжнюк. — Інтегруючись, нам потрібно багато чого змінювати у своїх поглядах. Ми повинні бути цікаві світу. Світ же повинен збагнути, що без України йому чогось бракує. Тому вчити історію треба, щоб переосмислювати минуле, мудріти, генерувати цінності, на яких ґрунтується державність, нація, Україна.
Розпитувала Тетяна КАЛИНОВСЬКА
