К орів прийнято називати великою рогатою худобою. Старше покоління українців це добре знає. А ось нинішнє молодше покоління наших співвітчизників вже й вагається: хто ж належить до малої худоби, десь лише половина готова назвати козу такою худобою. Що ж стосується нинішніх юнацтва та дітвори, то вони, здебільшого, геть нічого не знають у цій царині. І коли поставиш таке запитання, притьмом кидаються шукати у вікіпедіях та гуглах. Знаходять і, здебільшого, з великим подивом відкривають для себе, що, окрім кіз, до дрібної худоби належать ще й вівці. А живих овець багато хто з нинішньої дітвори взагалі не бачив. Це й не дивно, бо вони стали абсолютною рідкістю як у сучасних агропідприємствах, так і в селянських подвір’ях. І серед селян, і серед агропідприємств залишилися поодинокі прихильники вівчарства. Буквально пальців двох рук буде забагато, щоб порахувати серед СТОВ, СПОП та ФГ області тих, хто займається цією галуззю нині. Про одне з таких агропідприємств і піде ця розповідь.
Почалося з п’яти овечок
Десь із вісім років тому мені довелося в переджнивну пору побувати на дворищі тракторної бригади тогочасного СТОВ «Чапаєвське» (нині — СТОВ «Благодатне») Золотоніського району. Бо це господарство щорічно засівало значну площу озимим ячменем, який дозрівав першим серед усіх ярих та озимих культур, і «Чапаєвське» розпочинало жнива з його збирання. По інших агропідприємствах ще тільки готувалися до молотьби, а тут уже жнивували. Так було й того літа. Коли я приїхав у бригаду, один комбайн уже працював на лану, а другий мав вирушати в загінку з хвилини на хвилину.
Директор СТОВ Анатолій Васильович Марченко зустрів мене зі словами вибачення:
— Просив механізаторів — пообкошуйте техніку, щоб бур’яни не насівалися. Бо настануть жнива — буде не до цього. Так воно й вийшло.
Техніка й справді стояла не на голій землі, а в обрамленні польових трав, які почувалися між машинерією комфортно.
Я заспокоїв Анатолія Васильовича: мене, мовляв, бур’яни на дворищі не цікавлять, головне зараз те, що «Чапаєвське» першим в області почало жнивувати.
— Та воно то так, але ж неприємно бачити техніку в оточенні царства бур’янів, — відповів Анатолій Васильович. — Не знаю, що й робити. Хоч бери та розводь овець, щоб вони вистригли все, а я обходився без сварок із механізаторами.
— А чом би й ні? — підтримав я співбесідника. — Дехто в області, й навіть у вашому районі, так і робить. Наприклад, фермер Василь Драч. Вам би також підійшли для цієї мети вівці романівської породи.
Анатолій Марченко — людина діла, отож за цю ідею він вхопився, як то кажуть, обома руками. І вже за якийсь тиждень на дворищі тракторної бригади хазяйнувала п’ятірка овець. Отак із них розпочалася історія вівчарства в цьому господарстві.
І косарі, й женці
Нині в СТОВ «Благодатне» отара романівок налічує десь до півтори сотні овець. Так кажу тому, що йдуть окоти, й отара поповниться новонародженими ягнятами. Її стає все більше та більше. Під вівчарник пристосували невеличке господарське приміщення, поруч із ним загородили кошару, де є дах і влаштована захисна стіна від пронизливих північних вітрів. Облаштували круглу та поздовжню годівниці, куди кладуть сіно.
— Дворище відгородили від поля електропастухом, і вівці повноправно господарюють по всій території, — розповідає директор СТОВ «Благодатне» Олександр Анатолійович Марченко. — Вони — наші косарі та наші женці: справно випасають бур’яни й уздовж тину, й поміж сільгосптехнікою. Проблем із заростанням території немає, вівці «вистригають» зарості кущів, підбирають на землі ненароком розсипане з автомашини збіжжя. Хіба що жалку кропиву трохи обминають, але коли схочеться — то й її згризають.
На зиму в «Благодатному» для овець заготовляють сіно з природних луків та сінокосів. За останні роки корів у місцевого населення значно поменшало, тож вівцям немає особливої конкуренції щодо забезпечення природним сіном, яке влітку в господарстві косять, сушать і тюкують у великі круглі тюки. Один такий тюк якраз уміщається в круглу годівницю, що стоїть посеред кошари.
Вівці відкрили сховище металу
Свого часу це господарство підтримували партнерські зв’язки з одним підприємством із обласного центру. Шефи пособляли аграрникам металом та арматурою різних профілів і діаметрів. Щось використовували селяни одразу, щось складали на території будівельної бригади. З часом ці залишки металоконструкцій заросли бур’янами, там почали зеленіти кущі. Про цей металопрокат вже й позабули. А коли сюди пустили пастись отару, овечки «викосили» бур’яни, почухрали кущі — й на світ божий з’явилися кутники та арматура.
…Колись клопотами щодо вівців переймався Анатолій Васильович, а як син Олександр Анатолійович очолив господарство, то він зайнявся отарою. Зараз цим пухнастим стадом опікується внук Анатолія Васильовича — Сергій Миргородський.
Похвально, що в СТОВ «Благодатне» намагалися й намагаються зберегти романівську породу в чистоті, бо переконалися, що це — невибаглива та дуже ефективна порода. Вівці, хоч і не крупні, однак — м’ясисті, а головне — вівцематки багатоплідні, за окот не одне, а 2-3 ягнят приводять.
Василь МАРЧЕНКО, фото автора. СТОВ «Благодатне» Золотоніського району
