Василь Гнилосиров, студент харківського вишу, переймався браком україномовних книжок. Тож у 1861 році звернувся з листом-проханням до Тараса Шевченка надіслати для недільних шкіл його щойно виданий «Букварь южнорусскій». Тарас Григорович відгукнувся, надіславши кілька тисяч примірників свого підручника (у різних джерелах — від 1000 до 3000 примірників). Шевченківський буквар Василь Гнилосиров поширив у школах та поміж селянами.
21 березня виповнилося 190 років від дня народження Василя Степановича Гнилосирова. Згідно з постановою Верховної Ради та за ініціативи Українського інституту національної пам’яті 190-та річниця від дня народження цього громадського діяча-просвітника, педагога, письменника цьогоріч відзначається на державному рівні.
Народився Василь Гнилосиров 1836 року на Полтавщині. У 1850 році закінчив повітове училище, гімназію, де був учнем блискучого педагога-історика Олександра Строніна.
До Харківського університету вступив у 1857 році. Спершу — на медичний факультет, а 1861 року перейшов на історико-філологічний. На межі 1850-1860-их років в Україні завирувало національно-культурне громадське життя, яке отримало назву «громадівський рух». То був час, що ознаменувався активізацією українських прагнень патріотично налаштованих інтелектулів-громадівців, які словом і ділом чинили опір русифікаторській політиці імперської влади. Василь теж пірнув у цей вир і став одним із фундаторів харківської громади. Заприязнився із мовознавцем, філософом, громадським діячем Олександром Потебнею. З 1860 року на громадських засадах працював розпорядником, вчителем і вихователем у недільній школі, входив до складу педагогічної ради, яка координувала діяльність недільних шкіл. Опікувався збором пожертв на видання українських посібників. Тоді й попросив у Тараса Шевченка його «Букваря».
Василь Гнилосиров учителював протягом двох років у повітовій школі в Охтирці, у 1864-му повернувся до Харкова. У 1870 році влаштувався учителем Звенигородського двокласного міського училища. А з 1873 року й до відставки у 1895-му завідував Канівським двокласним училищем.
Із вихованців педагога у Каневі виросли два українські поети: Яким Самотній (Єрмолаєв) та Григорій Варавва (Стеблик). Ось як згадує про нього Яким Самотній: «Василь Степанович був рідним батьком для своїх учнів. З кожним балакав, як із своєю дитиною, на рідній українській мові, котра була для нього святинею. Володів він українською мовою так, як рідко хто володіє. У нього вона розкривала всю чаруючу свою силу, весь скарб своєї співучості й краси. Дякуючи цьому, більшість учнів його ще зі школи зацікавлювалися долею рідного краю і його мовою…».
У Каневі одним із головних обов’язків Василя Гнилосирова, покладених ним самим на себе, за велінням душі та за дорученням Київської громади, було збереження й догляд за могилою Тараса Шевченка.
У березні 1861-го приятель Гнилосирова, студент-грек Феоктист Хартахай, який був учасником похорону Кобзаря на Смоленському цвинтарі в Петербурзі, надіслав Василеві Степановичу листок із лаврового вінка, яким уквітчали мертвого, та дві нитки з китиці від домовини — срібну й просту. До кінця своїх днів Василь Гнилосиров зберігав їх у щоденнику. Нині ці дорогоцінні реліквії є експонатами Шевченківського національного заповідника у Каневі. А ще — документи з його архіву, де в усіх подробицях простежується історія Тарасової гори: встановлення пам’ятника-хреста, оренда та викуп землі під могилою, спорудження Тарасової світлиці, що започаткувала собою перший у світі народний музей поета.
Василь Гнилосиров зробив значний внесок в справу збереження могили Тараса Шевченка в Каневі: протягом десятиліть був упорядковувачем місця поховання, захищаючи його від занедбання та тиску імперської влади. Заснував у 1884 році перший музей Кобзаря — «Тарасову світлицю». Ініціював будівництво хати на Чернечій горі для доглядача могили Івана Ядловського та облаштував у одній із кімнат музейну експозицію. Ввів книгу для відвідувачів — вона стала безцінним історичним документом.
Також створив рукописну книжку «До історії могили Т.Г.Шевченка». Скорочений її варіант підготував для журналу «Київська старовина», але цензура імперії заборонила друк книги. Тільки через два роки після його смерті в цьому журналі з’явилася невеличка замітка про історію могили Тараса Шевченка.
Упорядкував Олег ПУСТОВГАР, співробітник Українського інституту національної пам’яті
