Ця тема не нова: час від часу на сторінках газет, по радіо та на телебаченні йдеться про те, що і нашим фермерам, і агропідприємствам середньої руки, чи й потужним агрофірмам слід переходити у вищий клас господарювання. Мається на увазі те, що вітчизняним сільгоспвиробникам треба поступово з рейок постачальників сировини перелаштовуватися на колію виробників готової аграрної продукції, сміливіше пропонувати її як на внутрішньому ринку, так і закордонним споживачам. І, правду кажучи, ці розмови та ідеї потроху дають свій результат. Але — не скрізь і не завжди. Бо переробка вирощеного збіжжя на продовольчий продукт — справа морочлива й не завжди вдячна. Багато хто у своїх хліборобських трудах іде наїждженою колією: моя справа селянська — виростив збіжжя і продав його зернотрейдеру. А вже той хай мізкує, кому збути твої гречку чи соняшник — вітчизняному переробнику чи оптовику із зарубіжжя. Та немає правил без винятків: частина виробників потихеньку освоюють переробку власноруч вирощеної сировини на готовий продукт.
У певних об’ємах КСП «Родниківка» Уманського району переробляла вирощене збіжжя на готову до споживання продукцію й раніше. А ось минулого року в цій цариці вийшли на зовсім інший, набагато вищий рівень.
— Уже в перші дні повномасштабна агресія росії підняла десятки тисяч людей з насиджених місць і погнала їх у чужі краї. Хвиля за хвилею вимушені переселенці прибували на Уманщину. Хтось, перебувши ніч-другу, рушав далі на Захід, а хтось лишався у нас і на довший час, — розповідає директор КСП «Родниківка» Сергій Войченко. — Треба було без довгих роздумів вирішувати не лише де прихистити, а й як і чим нагодувати цих людей. А заодно назрівало рішення й про те, як підсобити продуктами землякам-воїнам на фронті, теробороні в рідному краї. Отож впритул підійшли до єдиного рішення: треба істотно збільшувати переробку сировини на продукцію, яка потрібна споживачеві. Це й змусило нас не лише наростити об’єм і виробничі темпи, а поставити справу на нову колію — взятись за радикальне технічне переоснащення. Бо зросло й споживання продуктів селянами, треба було підтримати як ВПО, так і багатодітні родини, школи та дитсадки громади. Адже через воєнне лихоліття ціни поповзли вгору й багатьом людям чимало продуктів у супермаркетах і на базарах стали просто не по кишені.
Нині цей об’єкт у КСП якось і язик не повертається назвати крупорушкою, бо за наявних тут агрегатів це тягне вже на переробний цех. Бо, крім відомого всім агрегату з виготовлення гречаної крупи, сучасні механізми тут здійснюють шліфування, подрібнення, відбір крупи крупної, дрібної, січки та відходів. Ба, на додаток, в стадії наладки вже перебуває пакувальний агрегат, який невдовзі дасть змогу фасувати крупи у фірмові родниківські пакети.
— Гречку робимо двох сортових величин, плюс січка, — розповідає працівник круп’яного цеху Юрій Пилосян. — Так само переробляються на дві фракції та січку пшениця, ячмінь, кукурудза. А горох — на половинки й четвертинки, на дві фракції йде й овес. Із проса одержуємо пшоно.
Між іншим, Юрій Борисович — основний працівник у цеху. Але він — людина старанна, до своїх обов’язків ставиться з усією серйозністю й відповідальністю. Начальника цеху немає, але цей об’єкт під щоденними увагою й контролем Петра Бабкіна, який є заступником директора КСП з питань переробки. Петро Андрійович на цьому посту не просто керівник, а вмілий організатор виробництва. Бо свого часу (перед тим, як деякий період побував у ранзі районного чиновника) він не багато й не мало, а три десятиліття був технологом одного з переробних підприємств Уманщини. Отож і переробка — це та царина, де Петро Андрійович знає всі тонкощі та нюанси виробництва й крупи-гречки, й січки, й перловки.
— За минулий рік одних лише круп ми реалізували понад 50 тонн, — розповідає головний бухгалтер КСП Олена Харченко. — Підтримуємо й ВПО, школи та дитсадки, нікому не відмовляємо.
Всі крупи кожен охочий може купити у вільному продажу в двох власних магазинах КСП та двох приватних. Кілограм гречки коштує 60 гривень, гречаної січки — 50 гривень, кіло круп із гороху, пшениці та ячменю — по 11 гривень, із кукурудзи — 9 гривень, що значно нижче від цін у супермаркетах та базарах. Крупи з КСП «Родниківка» беруть для продажу торговельники з сусідніх сіл Краснопілка, Іванівка, Піківець, Городецьке, інколи — з Юрківки.
Цікавий такий момент. Сергій Войченко не проти того, щоб ФОПи та торговельники брали продукцію КСП для реалізації, готовий відпускати її за пільговою ціною. Але має до них одне прохання: будь ласка, не ліпіть націнку 100 відсотків, зробіть собі прибуток у 20 відсотків. Ви не будете в програші. А крупи будуть доступні людям, і вони дякуватимуть вам.
Хтось пристав на заклик Войченка, а хтось і відмовився. Розповідають, що був один такий спритник, який на словах підтримав Сергія Михайловича, пообіцяв, що обійдеться й 20 відсотками націнки. А насправді загилив свою, вдвічі вищу ціну. Крупа якісна, люди розкупили її, однак спритник більше її з Родниківки не привозив. Бо Сергій Войченко відмовився від подальшої співпраці з ним, коли дізнався про високу націнку.
— Людям зараз нелегко, бо — війна, тому їх треба підтримати, а не витискувати з них останню копійчину, — така точка зору Сергія Михайловича.
Крупи — це не єдиний вид продукції, що виробляється з зернової сировини, вирощеної на ланах агропідприємства, очолюваного Сергієм Войченком. У продажі є борошно з пшениці (12 гривень за кілограм) і навіть готова випічка з нього. Бо в КСП «Родниківка» діє пекарня, у якій продавці-пекарі Тетяна Савченко і Людмила Дерев’янко випікають хліб. Це пухкі буханки-«цеглинки» та круглі пишні паляниці. Щодня випікається сотня-півтори білих хлібин. Ціна їхня така, про яку вже давно забули в магазинах: буханка — 8 гривень, кругла паляниця — 15 гривень.
Як і всі господарства на Уманщині, КСП «Родниківка» вирощує й технічні культури, зокрема — соняшник. Але не спродує всі його зернята гуртом, а переробляє частину на олію та макуху. Олія йде в їдальню КСП та у вільний продаж. Ціна літри олії — 48 гривень 50 копійок. Запашна, смачна, свіжа — це гарантовано.
Олію споживають люди, а макуха йде на потреби тваринницької галузі. Бо й така є в КСП «Родниківка». Є велика рогата худоба, зокрема — дійне стадо корів, а також свинопоголів’я і навіть трохи кіз. Отож макуха використовується для годівлі дійних корів, нею збалансовують набір потрібних поживних речовин у комбікормові. Тому надоєне в КСП молоко — не пісне, не бідне на жири та білки. Хто пробував його, той відзначає високу якість цього продукту (жирність — 3,8 відсотка). І хто бажає купити свіженького, той іде до магазину господарства й купує чи попередньо замовляє його. Літр родниківського молока — 15 гривень. Беруть і місцеві селяни (в Родниківці — понад 3,5 тисячі жителів), не відмовляються й покупці з сусідніх сіл. Бо — високоякісне, як і вся продукція КСП.
Уже готуючи цей текст до друку, я випадково дізнався, що Сергій Войченко є депутатом Паланської сільської ради, очолює там депутатську групу партії «Слуга народу». І виникла думка про те, що в цьому є певна значущість. Маю на увазі те, що Сергій Михайлович не часто символічно є причетний до цих двох слів, а таки є в його діях і господарській політиці те, що дозволяє сказати, що він таки справді — слуга народу. Без лапок біля цих двох слів.
Василь МАРЧЕНКО, фото автора. Уманський район
