Мужній у нас народ, непохитний. Увесь світ захоплюється сьогодні відвагою наших хоробрих Героїв. А ще — працьовитий люд український. Слава про наших невтомних хліборобів, дбайливих і мудрих господарів, із давніх-давен лине далеко за межами країни. А щодо української щедрості, гостинності, то її не те що в бувальщинах і казках — у піснях оспівано. Тільки гість на поріг, а йому одразу ж: «От добре, що зайшли, зараз разом обідатимемо (вечерятимемо)!». І на столі, як на тій скатертині-самобранці, з’являється всяка смакота. А до неї, обов’язково ж, — графинчик. Чи то з наливкою вишневою, чи вином домашнім, чи з чимось міцнішим, теж, здебільшого, домашнім.
Тут можна нарватися на звинувачення в пропаганді нездорового способу життя. Але яка ж це пропаганда? Такі у нас звичаї — частувати гостей. І, як би ми не засуджували ту кляту оковиту, як би не хотіли викорчувати з корінням алкогольні зловживання, а звичаї ці, що йдуть із глибини віків, нікуди не зникають, вони, як сказали б філософи, — об’єктивно існуюча реальність. І мовчати, не розповідати про цю реальність, сунути голову в пісок — яка кому від того користь?
Зі спогадів колишнього редактора
«Вони ще прилетять!»
Щойно перетнувши поріг учительської, не знімаючи верхнього одягу, захеканий директор підняв правицю, що означало: «Прошу уваги!».
— Маю важливу інформацію. До нас зі столиці їде…
— Ревізор? — штатний дотепник перебив директора, натякаючи на персонажа славетної гоголівської комедії.
— Та не ревізор. До нас зі столиці їде знімальна група кінодокументалістів, фільм про нашу школу зніматимуть. Будуть у нас пару днів. Треба негайно готуватися.
Тоді, в 1970-1980 роках, середня школа села Новоселиця Катеринопільського району славилася зразковою організацією трудового навчання, оволодіння молоддю професіями, підготовкою учнів до самостійного життя. Місцевий колгосп виділив школі трактор, дослідне поле, всіляко розвивав шефські зв’язки. Цей повчальний досвід, звичайно ж, викликав інтерес у журналістської братії. До Новоселиці зачастили медійники зі столиці, області, району. Неодноразово бував тут і я, молодий кореспондент районної газети «Авангард».
Під час чергового відрядження тутешній директор школи й розповів потішну історію про той візит знімальної групи.
«Приїхали вони в понеділок, — почав розповідь, — троє молодцюватих чоловіків: режисер (він же й сценарист), оператор і чийсь там асистент (він же й водій). Виділили їм окрему кімнату, облаштували спальні місця. Домовилися, що снідатимуть вони в шкільній їдальні, обідатимуть у тракторному стані, що неподалік, а вечерятимуть… Ці клопоти лягли на мене.
Пам’ятаючи настанови з району, щоб поважних гостей прийняли, як слід, не зганьбилися, купив я у сільмазі дві пляшки коньяку (столиця ж, «блакитна кров»!), гарне кільце ковбаси, сиру, консервів тощо та й вручив хлопцям. Думав, повечеряють сьогодні, пляшечку «роздушать», а інша на завтра буде.
Але вранці, зайшовши до кімнати привітати гостей, побачив біля сміттєвої корзинки дві акуратно виставлені посудини від благородного напою. Довелося робити аналогічну закупку й на наступний вечір.
А робота над фільмом кипить: знімають інтерв’ю зі мною, вчителями, учнями, з головою колгоспу, батьками. Йдуть зйомки уроків тракторної справи, домоводства, роботи учнівської бригади в полі, в саду…
Одного разу я розповів режисеру про прикметну й глибоко символічну деталь: кожної весни (а зйомки відбувалися весною) на дахах шкільних будівель, навколишніх стовпах і деревах, повертаючись із вирію, облаштовують свої гнізда лелеки. Протягом літа вони виводять та доглядають своїх дитинчат, готуючи їх до самостійного життя, а коли ті вже виростають — усе лелече сімейство відлітає у теплі краї, весною знову повертається до рідної школи. З дня на день, сказав я, лелеки мають прилетіти до нас.
Режисеру ця новина дуже сподобалася. «Ми обов’язково маємо зробити кадр із цими птахами.. Та й взагалі, фільм назвемо «Лелеки над школою».
Стали чекати. Минає день, другий, третій. Лелеки не прилітають. Я вже купую не коньяк, а горілку — бачу, що мій власний бюджет не потягне. Підключилися колеги: хто вареничків наварить, хто м’яса насмажить чи шматок сала принесе, хто млинців зі сметаною…
А лелек усе не видно. На четвертий день, вирішивши, будь що буде, магазинну горілку замінили на домашню. В якоїсь доброї бабусі виторгували за символічну ціну, пообіцявши безплатно показати кіно про нашу школу, де й її онука навчається. До речі, цьому бабиному «продукту» неабияк зраділи шкільні постояльці: «Та з цього треба було й починати!».
А тиждень добігає кінця, ось і субота, відпочити б, та де там: у голові — одні лелеки та чим нагодувати й напоїти кіношну братію. Бо ж сказано «зверху»: прийняти як слід, не осоромитися.
А гостям така ситуація до вподоби: «У вас тут так гарно — чарівна природа, цілюще повітря, добрі гостинні люди!».
…Недільного сонячного ранку пораюся біля домашнього господарства, аж чую якесь курликання. Глянув на небо: людоньки — від великої пташиної зграї відділилися з десяток лелек і взяли курс прямо на школу. Не роздумуючи, в чому був — у чоботях, обліплених кізяками, у ватянці, притрушеній половою, — стрімголов рвонув до рідної альма-матер, дивуючи односельців своїм екстравагантним виглядом і спринтерськими здібностями. Біжу і подумки дякую тим птахам, що, нарешті, почули мої благання, тож скінчаться вже мої безсонні ночі.
Аж ось — і школа. Серце ледь із грудей не вискочить. Влітаю до гостьової кімнати: на столі — залишки бурхливої вечірки, яка, по всьому видно, тривала ледь не до ранку. Кіношні митці сплять, як то кажуть, без задніх ніг.
«Хлопці! — кричу. — Підйом, швидше беріть апаратуру — лелеки прилетіли!».
Реакції ніякої. Тільки режисер ліниво підняв голову, глянув на мене сонними здивованими очима: «Щось трапилося?».
«Трапилося, — кажу. — Лелеки прилетіли, піднімайте скоріш хлопців і гайда знімати!».
Він ще якусь мить продовжував дивитися на мене каламутним поглядом, не розуміючи, чого від нього хочуть: «А, лелеки… Та не переймайтеся ви так. Вони ще прилетять!».
І плюхнувся обличчям у подушку.
Того дня я зібрав у школі чимало цікавого матеріалу для майбутніх публікацій. Відрядження було вдалим. Правда, мене, на відміну від столичних кіношників, ні коньяком, ні чимось іншим, не пригощали. Ну, що ви хочете? — Провінціал!
Компот під градусом
Сільські весілля, як правило, схожі між собою. В просторому дворі, у саду чи на городі, зводять великий брезентовий намет, всередині облаштовують довжелезні столи, за якими всідається мало не пів села. А на столах тих — чого тільки душа не забажає: весь асортимент української кухні. Щоб той «асортимент» споживався з апетитом і гарно засвоювався — виставляються традиційні стимулятори сорока чи й п’ятдесяти градусів (ні, не за Цельсієм)…
А от старше покоління пам’ятає й дещо інші весілля, коли на столах — жодного міцного напою: ні горілки, ні вина, тільки компот, лимонад, чай і мінералка. І гості за тими столами — якісь дивакуваті, зиркають одне на одного, невпевнено беруть той компот і п’ють, наче соромлячись, за здоров’я молодих, відразу закушуючи холодцем із хріном і гірко кривлячись — чи то від холодцю, чи від компоту.
Такі безалкогольні, на перший погляд, весілля, дні народження, проводи хлопців на військову службу та інші масові заходи почали повсюдно проводити за часів Михайла Горбачова, який став біля союзного керма у 1985 році й, крім балачок про перебудову, розгорнув радикальну боротьбу з пияцтвом, алкоголізмом і самогоноварінням.
Важлива роль у тій кампанії відводилася засобам масової інформації. Я тоді працював заступником головного редактора «Черкаської правди» (нині — «Черкаський край»). Нам належало, з одного боку, широко показувати шкоду алкоголю та пропагувати здоровий спосіб життя (тут ми задіювали лікарів, спортсменів та ін.), з іншого — висвітлювати впровадження нових безалкогольних обрядів і звичаїв.
Якщо з першим завданням проблем не було, то з другим… Ну, не готовий був наш брат взяти отак і по команді зверху стати раптом непитущим.
Наші кореспонденти побували на так званих безалкогольних заходах у різних районах області. Висновок напрошувався один: усі оті дійства — показуха. Зовні все — так, як і вимагається, без спиртного. А насправді — суцільна конспірація: в одних випадках спиртне підфарбовували під компот чи узвар, або розливали в пляшки з-під лимонаду, навіть у самовари, в інших — гості періодично навідувалися в літню кухню чи гараж і звідти виходили з червоним рум’янцем та веселим настроєм.
Як у таких ситуаціях було діяти редакції? Показувати всю оту «партизанщину» — значить, поламати життя людям: і господарям, і гостям, і молодятам. Адже порушення «сухого закону», вживання алкоголю тоді оберталося масою серйозних проблем: звільненнями з роботи або виключенням із навчальних закладів, штрафами та іншими неприємностями.
Але традиції, як показало життя, — річ уперта. Їх примусом не здолати. «Ну як я питиму компот за здоров’я та щастя своєї єдиної доньки, видаючи її заміж?» — бідкався якось весільний батько, — неправильно це, не по-людськи…»
І він — не поодинокий у подібних наріканнях. Хоча й знаємо: горілка — то зло, але ж купуємо, пригощаємося. Без неї жодне святкування не обходиться. Замінити її б на щось корисне, на той же, скажімо, компот. Але ж то буде «не по-людськи». Парадокс якийсь.
Володимир ГОЛОВКОВСЬКИЙ, головний редактор газети «Черкаський край» у 1997-2009 роках
