1 серпня 90-річний ювілей святкує черкащанин Микола Сергійович Омельчук — відомий український лісівник, який упродовж двох десятків років очолював лісогосподарську галузь Черкащини. З його ім’ям пов’язані масштабне заліснення краю, розбудова десятків лісництв і збереження унікальних лісових масивів, серед яких — славнозвісний Черкаський бір. За сумлінну працю Микола Омельчук удостоєний почесного звання «Заслужений лісовод УРСР» (1986), нагороджений медалями «За доблесний труд» (1970) та «За трудову доблесть» (1971), багатьма відомчими відзнаками.
Доля вказала шлях
Народився Микола Сергійович Омельчук 1 серпня 1936 року в селі Микулин Грицівського району, що нині входить до Хмельницької області. Доля змалку випробовувала його на міцність: важкі воєнні й повоєнні роки, непросте дитинство, драматична родинна історія. «Мого батька репресували, й ми його більше не бачили, — згадує ювіляр. — Мамина старша сестра була заміжня за чоловіком із Чернігівщини, який служив у армії Будьонного, і за нього теж узялися «комітетчики». Тож у 1939 році мама з моїм дідом, якому було 79 років, переїхали в село Хотівля Городнянського району».
Мати Миколи Сергійовича працювала вчителькою історії, й саме її відданість справі та людська гідність стали для сина головним орієнтиром. У 1940 році, коли багатьох чоловіків, зокрема й керівника школи, забрали, її призначили директоркою середньої школи у Лемешівці. «Коли прийшли німці, ми жили в шкільній квартирі. Мамі довелося працювати ще й санітаркою в пологовому будинку, — розповідає Микола Сергійович. — А про те, що батько був репресований, мені розповіли не мама, а тітка з дядьком — уже після того, як я закінчив академію. Згодом, коли працював у Черкасах, то побачив копії документів: анонімний донос, вирок «трійки», стаття 58, вісім років — і смерть у таборах. У мене залишилася лише маленька фотографія, яку зберегла мама, — з неї зробили портрет, він і донині зі мною».
Дитинство минуло у спаленій війною Лемешівці, де з 580 хат після відступу окупантів вціліли лише 22. Та жага до знань і життєва стійкість допомагали долати труднощі. Закінчивши десятирічку в районному центрі, юнак опинився перед вибором життєвого шляху — і тут вирішальну роль відіграла порада шкільної наставниці. «Як я став лісівником? У мене була вчителька Софія Семенівна Зінгер, вона й порадила здавати документи в інститут лісового господарства. Я послухав і в 1953 році вступив, — усміхається Микола Сергійович. — Починав навчання в лісовому інституті, а потім відбулася реорганізація — об’єднали лісовий, ветеринарний та сільськогосподарський інститути в академію. Навчання на лісоінженерному факультеті Української сільськогосподарської академії закінчив у 1958 році, другим випуском».
Роки навчання загартували характер молодого фахівця: військова вишколеність на кафедрі, табірні збори у Десні, дружній гарт і перевірка на міцність. Здобувши спеціальність інженера-технолога лісової промисловості, Микола Омельчук був готовий віддати всі сили обраній справі.
Сорок років служіння
Першим місцем самостійної праці для молодого випускника стало Закарпаття — край величних букових і смерекових пралісів. Отримавши направлення на посаду майстра лісозаготівель Усть-Чорнянського ліспромгоспу, Микола Сергійович одразу опинився в центрі могутнього лісопромислового виробництва республіки. «Усть-Чорнянський лісокомбінат, створений 1950 року, був найбільшим підприємством лісової промисловості України та Закарпаття, — розповідає він. — Його інфраструктура включала знамениту вузькоколійну залізницю Тересва-Усть-Чорна завдовжки понад сто кілометрів, що діяла аж до кінця 1990-их. Лише один лісгосп давав 580 тисяч кубометрів деревини».
Проте турбота про самотню матір, яка залишилася на Чернігівщині, змусила повернутися ближче до рідних місць. У 1959 році Миколу Сергійовича призначили майстром лісорозробок Чернігівського ліспромгоспу, в 1960-му — майстром лісорозробок Городнянського лісгоспзагу, в 1961-му — заступником директора з лісозаготівлі, а згодом — головним інженером Семенівського лісгоспзагу Чернігівської області. З 1966 року обіймав різні посади в обласному управлінні лісового господарства: старший інженер, головний технолог, начальник відділу лісозаготівель, головний інженер управління. Хоч би де працював Микола Сергійович, його незмінно відрізняли виняткова працьовитість, глибока компетентність і господарський підхід.
Із 1978 по 1998 роки він очолював лісове господарство Черкащини.
Під керівництвом Миколи Сергійовича лісова галузь Шевченкового краю пережила справжній розквіт. Були розгорнуті масштабні роботи із заліснення малопродуктивних земель, створення протиерозійних насаджень, яружно-балкових масивів і полезахисних смуг, що стали надійним щитом для родючих черкаських чорноземів. Активно розбудовувалася інфраструктура лісництв, з’являлися нові розсадники, оновлювалася матеріально-технічна база підприємств.
Найбільше дошкуляли пожежі. «Тоді була така традиція: щойно свята — травневі, День Перемоги чи інші — всі їхали у ліс смажити шашлики. А в нас не було жодної пожежної машини, — згадує Микола Сергійович. — Я поїхав у міністерство, там було управління авіаційної охорони, й мені підказали, що можна отримати пожежний вертоліт, забезпечивши квартирою пілота. Так у нас з’явився вертоліт із рацією, згодом рації поставили в кожне лісництво, збудували пожежно-хімічні станції, придбали техніку та інвентар. З вогнем навчилися боротися».
Яскравою сторінкою діяльності Миколи Омельчука стала розбудова допоміжних господарств: переробка деревини, розвиток побічного користування та харчових цехів. Черкаські лісгоспи заготовляли березовий сік, мед, гриби, ягоди, лікарську сировину, споруджували цехи деревообробки, теплиці й розсадники. «Тоді вимагали збільшити випуск товарів народного споживання — так зване побічне користування, — пояснює колишній очільник галузі. — Ця продукція давала прибуток, із якого 30% ми спрямовували на фонд заробітної плати, а 65% — на розвиток виробництва. Здавали в аптеки близько 30 тонн лікарської сировини, збирали кору дубову та липову. Черкащина тоді заготовляла найбільше меду серед усіх областей за профілем міністерства».
Водночас Микола Сергійович долучався до розвитку обласного центру — Черкас: будували житло для лісівників, дитячі садки, бази відпочинку, адміністративні приміщення. Авторитет керівника лісового управління серед очільників області був беззаперечним: до його думки дослухалися, його поважали за принциповість і некорумпованість.
У 1986 році Миколі Омельчуку присвоєне почесне звання «Заслужений лісовод УРСР».
Головним секретом успіху керівника був людяний, уважний підбір кадрів: він умів розгледіти в молодому фахівцеві потенціал, підтримати, створити умови для зростання — і, водночас, суворо вимагав дисципліни та відданості справі. Самі лісівники й нині згадують ті часи з теплом. «Найважливішим у нашій роботі завжди було — любити ліс і поважати людину, яка в ньому працює, — говорить ветеран галузі. — Ліс не терпить тимчасовців і байдужості. Розбудовуючи господарства на Черкащині, ми думали не лише про кубометри чи плани заліснення, а й про те, як житиме лісник. Черкаси тоді росли на очах, і лісова галузь була надійним плечем для всієї області».
На заслужений відпочинок Микола Сергійович вийшов у 1998 році з посади генерального директора Державного лісогосподарського об’єднання «Черкасиліс». Проте й донині стежить за життям галузі, ділиться безцінним досвідом і щиро радіє успіхам колег, які підхопили його естафету.
Родина, футбол, шахи
Джерелом сили та натхнення для Миколи Сергійовича була й є родина. Разом із дружиною Тамарою Арменаківною, медиком за фахом, вони пройшли крізь усі життєві випробування. Родина Омельчуків подарувала світові двох синів — Сергія і Володимира, які зросли на прикладі батьківської працьовитості та чесності. Сьогодні радістю й гордістю ювіляра є внуки та правнук, у яких він бачить майбутнє.
Попри надзвичайну зайнятість на керівній посаді, коли робочий день часто тривав від світанку й до пізньої ночі, Микола Сергійович завжди знаходив час для давніх захоплень. Особливе місце серед них посідали футбол і шахи, з яких він має перший розряд. «Родина — це те святе, що тримає людину на землі. Без підтримки дружини, без віри в синів та втіхи від внуків неможливо було б витримати те навантаження, яке лежало на плечах, — ділиться ювіляр. — А футбол і шахи — чудова школа життя: футбол вчить колективній віддачі, грі в команді, де кожен відповідає за спільний результат, а шахи дисциплінують розум, тренують виваженість і передбачливість. Лісівник, як і шахіст, повинен бачити результат своєї праці на десятиліття вперед: адже посаджений сьогодні сіянець стане величним деревом лише через покоління».
Слова щирої вдячності
Багаторічний внесок Миколи Омельчука у розбудову лісового господарства Черкащини та всієї України високо оцінюють колеги, наступники й громадськість. Створені під його орудою лісові масиви, розбудовані підприємства — це живий пам’ятник його невтомній праці.
З нагоди 90-річчя на адресу ювіляра лунають найтепліші слова вітань від усієї лісівничої спільноти Шевченкового краю. Голова Черкаської обласної громадської організації товариства лісівників України Юрій Сегеда з великою повагою говорить про свого колишнього керівника: «Микола Сергійович Омельчук — це ціла епоха в історії лісового господарства Черкащини: людина глибокої мудрості, високого професіоналізму та безмежної відданості рідній землі. Для кількох поколінь черкаських лісівників він був і залишається взірцем керівника, який поєднував вимогливість із людяністю. Щиро вітаємо Миколу Сергійовича з поважним ювілеєм! Бажаємо йому міцного здоров’я, родинного затишку та довгих років щасливого життя під мирним українським небом».
Сам ювіляр, озираючись на пройдений шлях, підсумовує з притаманною йому мудрістю: «Життя прожите не дарма, коли після тебе залишаються шуміти зелені ліси, коли є кому продовжити твою справу, коли добром згадують люди. Головне — завжди залишатися людиною, чесно працювати на своїй землі й берегти те багатство, яке довірила нам природа».
Тетяна КАЛИНОВСЬКА
