Так склалося, що з цими двома земляками-фронтовиками зі Шполянщини я зустрівся в різний час. Відстань між зустрічами — шість років. Але, що найцікавіше, так це те, що першою була зустріч із молодшим героєм цієї моєї розповіді. А вже через шість років я поспілкувався зі старшим земляком. Хтось може сказати: «Ну й що тут такого особливого? На фронт потрапляють люди різного віку й у різний час». Не заперечую, це — дійсно так. Але в житті цих двох земляків є одна об’єднуюча особливість. Бо старший чоловік — хрещений батько молодшому.
Здивуванню мого співбесідника не було меж
Розмовляючи з головним сержантом Вадимом Кавуном я, між іншим, поцікавився, з ким із земляків-фронтовиків, уродженців Сигнаївки та Матусова, йому вдається поспілкуватися.
— Є чимало і сигнаївців, і матусівців, які служать на різних відтинках фронтів. Із кимось — зустрічаюся, з кимось лише телефоном перемовляємося, — розповів Вадим Михайлович. — Але особливо я горджуся одним із них. Це — Дмитро Губа. Бо він — мій хрещеник. Діма воює вже добрий десяток років. Жаль, що його рідний батько, а мій кум, загинув…
Сказане Вадимом Кавуном мене наштовхнуло на спогад.
— Так Дмитро Юрійович Губа — це ваш хрещеник? А я з ним познайомився ще восени 2020 року на Донбасі на підступах до Донецького аеропорту.
Мій співрозмовник здивовано глянув на мене.
— Так, він був у Пісках, Водяному, Опитному. І ви там із ним зустрічалися?
— Зустрічався. Власне, Діма за наказом командування і повіз мене на передові позиції за цими населеними пунктами, де я зустрівся із двома десятками земляків-черкащан.
Я «полистав» пам’ять фотоапарата та показав головному сержанту Вадиму Кавуну кадр із Дмитром Губою. Здивуванню Вадима Михайловича не було меж.
— Дійсно, мій хрещеник… І ось видно ж, що це — не на тиловій базі, не на запасних позиціях… Та це треба писати не про мене, а про вас, як ви були на «нулі» й зробили там ці знімки… У вашому віці…
Я заперечив Вадиму Михайловичу, що нічого особливого в цьому немає, це — звичайні журналістські будні, колишні й нинішні. А ось він, як хрещений батько, дійсно може гордитися своїм хрещеником.
Та мова — не про мене. Військова біографія Кавунового хрещеника — справді унікальна. Бо Дмитро ледве дочекався свого 18-річчя, щоб за власним бажанням стати контрактником, звернувся до тодішнього Шполянського райвійськкомату. Отож, восени 2020 року, коли я з ним зустрівся вперше, юнак уже служив в окремій мотопіхотній бригаді чотири роки… «Він був водієм автівки, якою об’їздив усі шляхи в місці базування бойових позицій свого батальйону», — так писав я про нього в «Черкаському краї» 13 січня 2021 року. Тоді я був у їхньому батальйоні (яким, між іншим, командував наш земляк Павло Лановенко) пів тижня і відвідав абсолютно всі наші бойові позиції неподалік колишнього летовища. І наяву там побачив бойові будні наших земляків, про що розмістив не одну розповідь у газеті… А Дмитро Губа й далі служить із бойовими побратимами. Не багато, й не мало, а вже десять років.
Його кілька днів народження
А ось хрещений батько на фронт потрапив уже в ході повномасштабної війни, в червні 2022 року. За плечима у нього була строкова військова служба в 1996-1998 роках у військовому підрозділі в Білій Церкві, де він пройшов і вишкіл, і одержав звання сержанта. Тому Кавуну пояснювати, що і як, не треба було. А оскільки мав права водія та майстерно водив будь-яке авто, то йому й доручили возити на фронт пальне. Так два роки кермував МАЗом-бензовозом. І вже у 2024 році став механіком-водієм в одній із окремих механізованих бригад.
За цей час було на його фронтовому шляху всього. І ворожий дрон прилітав у бліндаж (слава Богу — невеликий). І було пряме попадання в стіну хати, де перебували бійці, від якого стіна нахилилася назовні майже на пів метра. Був уже в липні нинішнього року підрив їхньої бойової машини на міні.
— Врятували нас дві обставини: міна була між колесами, а не під одним із них, і ми були в бронемашині, — розповідає Вадим Михайлович. — Коли б це був «пікап», нам була б хана. А так — контузії, легкі поранення в декого та ушкодження слуху. В мене й досі про це нагадує шум у вусі.
Вадим Кавун не любить розповідати про ці випадки, хоча образно їх називає своїми «другими днями народження».
— Я не хочу ніяких нових посад і звань, тому наполегливо тримаюся хлопців, із якими провів на фронті не один день і не один місяць, — говорить воїн. — Ми робимо там усе те, що вміємо й можемо робити… Горджуся своїми бойовими побратимами. Так само, як горджуся і хрещеником Дмитром Губою. Хай Господь береже всіх нас, бо повномасштабна війна — це біда, це лихо, це смертельна небезпека.
Василь МАРЧЕНКО, фото автора.
