Майже три роки — між життям і смертю. Це — історія Ігоря Циганка, ветерана 118-ої бригади ТрО, який повернувся з російського полону.
Його полон почався у Попасній навесні 2022 року. Під час важкого бою підрозділ зазнав втрат, боєприпаси були вичерпані, українські військові опинилися в оточенні, а сили противника значно переважали. Того дня для Ігоря почалася темрява, яка тривала майже три роки.
У полоні він перебував у кількох місцях, зокрема у 36-ій виправній колонії суворого режиму на Луганщині. Це був нескінченний період між життям і смертю, коли твоє життя залежить не від тебе, а від волі ворога.
Ігор розповідає про систематичні порушення міжнародного гуманітарного права, жорстоке поводження та катування українських військовополонених. «Прокачка», «ПР», електрошокер, «тапік», «щиталочка» — за цими словами стоїть не просто тюремний сленг. За кожним із них — біль, приниження та катування. Надмірні фізичні навантаження — тисячі присідань і відтискань. Колективні покарання. Пересування до їдальні у неприродній позі під побиття. Неналежне харчування. Побиття шокерами в бані по мокрому оголеному тілу. Катування електричним струмом. Безсонні ночі. Багатогодинне стояння без руху, через що ноги пухли й починали гнити. Відсутність належної медичної допомоги — бо шокер по хворому місцю — то не про допомогу. А ще — постійна пропаганда з російського телебачення та ізоляція від будь-якої інформації про Україну.
Одного разу під час допиту Ігор зрозумів: ворога часто не цікавить навіть інформація. Мета — завдати болю, принизити, зламати. «Людина зі здоровою психікою не може не те що робити таке — навіть подумати про таке не може», — згадує він. Вижити допомагали книги. Ігор читав усе, що вдавалося отримати. Саме тоді він почав по-новому розуміти Василя Стуса: «Терпи, терпець тебе шліфує, сталить твій дух, тож і терпи».
І він терпів. Вірив, що настане день обміну. І цей день настав. 23 липня 2025 року Ігор повернувся в Україну. Обмін відбувся вночі. Українські прапори. Люди, які зустрічали звільнених. Щирі слова: «Ви — вдома».
Ігор згадує, що навіть повітря тоді було іншим. Бо вперше за майже три роки він міг вдихнути його на повні груди — як вільна людина. А коли почув у телефоні голос рідних, з’явилися перші сльози. Цього разу — сльози радості.
Після повернення Ігор пройшов реінтеграцію та поступово повертається до цивільного життя. Він хоче здобути ще одну освіту, щоб допомагати в реабілітації людей, які повертаються з полону. Також мріє створити громадську організацію на підтримку ветеранів та звільнених із полону — щоб зменшити розрив між цивільними та тими, хто пройшов через полон, і допомогти їм швидше адаптуватися до життя на волі.
Ігор говорить про головне, що важливо — вижити, не зламатися і зберегти психологічну стійкість, а після звільнення — не залишатися назавжди в ролі жертви: «Перестати себе жаліти. Смак до життя повертається тоді, коли ми виходимо з позиції жертви. Чим більше ми себе жаліємо, тим більше втрачаємо сенси й впадаємо в безпорадність. Потрібно брати відповідальність за своє життя».
Це — історія людини, яка пережила темряву, але змогла зберегти в собі силу жити далі. Й тепер хоче допомагати іншим повертатися до життя. Пам’ятати. Говорити. Підтримувати. Допомагати тим, хто повернувся. І не забувати тих, хто досі чекає на свободу.
За матеріалами 118-ої окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ
