Ще зовсім недавно про цю шкідливу комаху в наших краях ніхто нічого не чув і не знав. Бо в нас її просто не було. Черкащина, як і всі центральні області України, здавалося, була далеким регіоном для західного жука. Хіба що зрідка в пресі публікували чи по радіо передавали короткі повідомлення про цю злісну комаху із західних областей. Та минуло всього-навсього якихось два десятки років, і про нього загомоніли й наші аграрії. Спершу це були поодинокі голоси, а нині вже багато хто не те що почав говорити, а й тикати носом своїх безпечних колег у результати дії шкідника на конкретних полях у конкретних крутих господарів. І цей факт — не поодинокий.
Хронологія й історія — невтішні
Західний кукурудзяний жук (або, як його ще називають, — діабротика) потрапив до нас із американського континенту, де він розповсюджений так же масово, як і поширена кукурудза. Саме качаниста була і є основною рослиною, якою він живиться та завдяки якій існує. В Україні він з’явився в західному регіоні, де спочатку не був масовим шкідником. Таким він став із часом, коли потихеньку призвичаївся та розмножився. Цьому сприяло й глобальне потепління та більш інтенсивне завдяки цьому культивування кукурудзи у західних регіонах України. І західний кукурудзяний жук рушив захоплювати нові території на схід. Деякі дослідники стверджують, що темпи його поширення в східному напрямку становлять мінімум 50 кілометрів кожного року.
На Черкащині офіційно вперше виявлено діабротика вісім років тому — в 2018 році на території тодішніх Уманського, Звенигородського та Корсунь-Шевченківського районів. У 2019 році до цього переліку додався Христинівський, наступного — Городищенський, Драбівський, Жашківський і Маньківський райони, а в 2021 — Черкаський. Ось така історія прогресу діабротика в нашому краї.
Жадібність і ненаситність підвели
Спілкуючись на пшеничному полі біля села Дмитрівка під час нинішніх жнив із засновником СФГ «Златополь» Василем Драчем, я завів мову й про карантинного діабротика. Нам, мовляв, до повного щастя хіба що тільки цього жука не вистачало, але чому він так швидко й до нас добрався?
— А тут і дивуватися нічого, — відповів Василь Павлович. — Кажу так тому, що неабияке сприяння американський шкідник отримав від наших українських земельних олігархів та агрохолдингів.
— Що ви маєте на увазі? — перепитав я співрозмовника.
— А те, що в гонитві за надприбутками з кожного гектара потужні агропідприємства захопилися надмірним вирощуванням кукурудзи, — пояснив Василь Павлович. — Засипаючи землю мінеральними добривами, агрофірми й агрохолдинги масово засівали поля качанистою як на продовольчі цілі, так і на насіння. І пішла сівба кукурудзи після кукурудзи на ланах не то що два роки підряд, а по чотири-п’ять, а то й більше років. Туки сипались, гербіциди вносились, качаниста росла на одному місці з року в рік. Цього якраз і треба жукові, така ситуація для нього — справжня розкіш. Отак ненаситність та жадібність крутих і маститих, але недалекоглядних, хазяїв і призвела до масового й швидкого розповсюдження діабротика. А я вважаю, що вже на другий рік він почувається на полі кукурудзи після кукурудзи в ідеальних умовах, не кажучи вже про три-чотири роки. Літо прийшло, спека настала — і полетів жук на всі боки освоювати нові площі. Йому однаково, де ця кукурудза росте — масивом у тисячу-півтори гектарів, на десяткові-другому фермерських гектарів чи в дядька Івана чи в бабусі Ганни на городі. Є цей шкідник і там, і сям.
Кукурудзу по кукурудзі засівати — діабротиці сприяти
А це вже думка генерального директора СТОВ «Верхнячка-Агро», що на Христинівщині, Юрія Ковача.
— Комерційні спритники, що підняли як аргумент прибутковість плантацій качанистої, геть начисто відкинули сівозміну, — говорить Юрій Ласлович. — А чергування культур на полі було й лишається в нашому землеробстві головною умовою. Хто це правило порушує, той рано чи пізно гірко розплачується. Наші попередники ще за часів 1890-1917 років господарювали на землі та це враховували: поміщики вели шестипільне землеробство, а селяни, як мінімум, — за трьохпільною системою. Жорстко дотримувалися чергування культур і в колгоспно-радгоспні часи, і ніщо не сіялося два роки підряд на одному й тому ж місці (винятком були хіба що багаторічні конюшина, еспарцет, люцерна та козлятник, але на те вони і є багаторічними травами). А після багаторічників часто сіялась і сіється озима пшениця, яка дає гарний урожай високоякісного збіжжя. Ми зараз сіємо як кукурудзу, так і соняшник, пшеницю та інші культури. Але значну площу займають і кормові культури, бо маємо молочно-товарну ферму, для корів якої потрібні й сіно, і сінаж. Ферму годує поле, а воно, в свою чергу, має користь від молочного стада у вигляді органічних добрив. А гній — це не мінеральні туки, це — й родючість грунту, й збереження у ньому гумусу. Між іншим: є вже думка вчених про те, що в грунті з високим вмістом гумусу цей шкідник почувається дещо не геть комфортно і тому завдає меншого пошкодження корінню (а відповідно, й усій рослині) кукурудзи.
Думку Юрія Ковача поділяє й головний агроном СТОВ «Благодатне», що на Золотоніщині, Сергій Миргородський. Сергій Олександрович — молода людина, але мислить категорично та мудро:
— І наші діди, і наші батьки казали так: хліб по хлібу сіяти — ні молотить, ні віяти. Тому сівозміна була, є і буде найпершою та найголовнішою умовою сучасного нашого хліборобства. А за появи цього нового американського «подарунку» чергування культур запобігає його активному поширенню. Якщо хочете, то навіть бажано, щоб поле кукурудзи в 2027 році не сусідило з цьогорічним ланом качанистої. Звичайно, коли це можливо. Просторова ізоляція своєї важливості не втрачає.
Ось такі пояснення вдалося почути про причину нашестя «колорадського» родича на нашу землю. Назвав діабротика так тому, що він за стрімкістю поширення нагадує свого земляка — колорадського жука. Більше того, є певне коло аграрників, які вже не вважають західного кукурудзяного жука карантинним шкідником у нас. Мовляв, він уже став на Черкащині не рідкістю, а масовою комахою.
Василь МАРЧЕНКО, фото автора.
