З рідним краєм пов’язане все життя
Марія Джупина народилась у Вільшані. Тут, у родині Миколи та Софії Бойків, вона й з’явилася на світ Божий майже 84 роки тому. Тут і в школу ходила: спочатку в ближчу восьмирічку, а вже в 9-10 клас — у школу-горянку (так вільшанці називали й називають середню школу). Вчилася непогано, тож не дивно, що здобувати фах поступила у столичну сільгоспакадемію, де в 1964 році захистила диплом зооінженера. На жаль, із Києва повернутися в рідну Вільшану не вдалося, бо за державним розподілом випало їхати на Вінниччину, де треба було, як і всім дипломованим спеціалістам, відпрацювати три обов’язкові роки.
Та коли закінчилось обов’язкове післядипломне відпрацювання, вона повернулася в рідний Шевченків край.
— З роботою за спеціальністю проблеми не було, бо в найближчій до Вільшани Вербівці був потрібний зоотехнік по племсправі й мені запропонували цю вакансію, — пригадує Марія Миколаївна. — Головою колгоспу в той час був Микола Михайлович Чапля — людина справедлива й щирої душі.
Майже десять років Марія щоденно добиралася через усю Вільшану до Вербівського колгоспу, долаючи чималу відстань. Так тривало доти, доки не зустрілися з першим секретарем Городищенського райкому Олександром Москаленком. Той був дещо здивований, що Марія їздить на роботу, оминаючи вільшанський колгосп. Олександр Тимофійович був людиною твердих принципів і рішень. Не будемо будувати здогадів, якою була його розмова з тодішнім головою правління вільшанського колгоспу «Правда», однак вона стала вирішальною для подальшої долі цієї жінки: їй запропонували посаду зоотехніка в цьому господарстві.
— Очолював колгосп у той час Дмитро Ільченко, який прихильно поставився до мене як фахівця у тваринництві, — пригадує Марія Миколаївна. — Після Дмитра Трохимовича недовгий час головував Блоха, а потім — Володимир Римський. Усі вони жили справами господарства, турбувалися про те, як воно працює. Пройшли роки, вже немає на цьому світі нікого з них, але мені в пам’ятку робота з ними, їхня турбота і про тваринницьку галузь, і про самих тваринників. Бо всі ми тоді жили роботою: від керівника — до рядового колгоспника, від головного зоотехніка — до телятниці чи фуражира. Згадую їх усіх добрим словом і з великим жалем, що дехто може й зарані пішов із цього, хай і суєтного, але жвавого й насиченого виробничими турботами життя.
Згадую добрим словом Бориса Шемета
Господарство, в якому робила зоотехніком Марія Джупина, з часом стало спеціалізуватись на великій рогатій худобі, тож їй довелося побувати в багатьох сільгосппідприємствах, де на фермах був досвід утримання високопорідної племінної худоби. Десь просто знайомилася з напрацюваннями тамтешніх тваринників, а десь домовлялася та закуповували молодняк. Одним із таких господарств був колгосп імені Жданова (пізніше — «Маяк») у сусідньому Шполянському районі.
— На фермі колгоспу імені Жданова в той час господарям було що показати (а гостям, відповідно, — побачити), бо тут було хоч і невелике, але гарне молочне стадо, — розповідає Марія Миколаївна. — Ми бували тут часто, бо побачене вартувало того, щоб на це потратити час, щоб повчитися на конкретних справах. Мене тоді особливо вразило, як працював голова Борис Шемет, глибина і всебічність його знань у галузі тваринництва. А головне — як Борис Семенович бачив перспективу галузі, як вчив спеціалістів, підлеглих. Не таємниця: мене цікавило й те, як нам придбати щось зі жданівського поголів’я. Скажу вам чесно, Борис Семенович ділився не лише досвідом і порадами, підказував як і що зробити, а й допомагав практично поліпшити племінне ядро нашого тваринництва. Він знав нас особисто й завжди зустрічав із привітністю та щирістю. В тому, що це риси, які глибоко притаманні його душі, я мала нагоду переконатися дещо пізніше, коли потрапила в Шполянську лікарню. Як же я була здивована, коли в один із перших днів мого перебування в цьому медзакладі, мене навідав Борис Семенович. Ба, більше того, не просто навідав та поцікавився станом здоров’я, а попросив лікарів пильніше за мною приглянути, зрештою — допоміг у лікуванні.
Тягар років — тягар буття
Попри свій вік, Марія Миколаївна довго зберігала жвавість і бадьорість. Дарма, що дедалі відчутніше давала про себе знати поламана при вантаженні корів нога. Болить нога — значить, треба менше ходити, а більше їздити скутером (вона й зараз ним їздить і до аптеки, і в магазини, і в лікарню). Та тягар років усе відчутніший, отож жінка часто хворіє. Бо дістає й астма, й стрибає тиск.
— Жаль душу бере, що все трудніше стає жити, — ділиться своїм болем жінка. — Пенсія невелика, тому на ліки йде майже вся, а треба ж якось і жити. Даються взнаки й побутові дрібниці, й негативи сільського життя. Подекуди мене вражає зневажливе ставлення людей середнього й молодшого віку до тих, хто старший за них, байдужість влади, яка нерідко демонструється до таких, як я. Не рідкість, коли опиняєшся в ситуації, як у тій приказці: різаний, рубаний ще й облаяний, бо — старий. Таке воно буває часто, сучасне пенсіонерське життя…
Василь МАРЧЕНКО,
фото автора.
смт Вільшана
Від автора. Приводом для зустрічі з цією людиною став один із прикрих випадків, що трапився з Марією Джупиною. Факт непорозуміння, далекий від людської порядності: односельці зазіхнули на обране нею майбутнє місце вічного спочинку. Сподіваюся, що місцева чи й вища рангом влада знайде вихід із ситуації.
