Зараз Любов Миколаївна викладає в столичному «Університеті сучасних знань» та фаховому коледжі при ньому. Але не полишає й Черкащину, проводить багато часу в Смілі.
— Добре, що зараз ми настільки мобільні за допомогою Інтернету. Люди багато виставляють інформації щодо української мови, я від цього дуже радію, — розповідає Любов Миколаївна. — Навіть, якщо ця інформація поверхнева чи з якимись огріхами, я радію вже тому, що це є, що для людей — це важливо й актуально. Думала спочатку теж виставляти в соцмережі — як правильно й неправильно говорити, писати. Але потім побачила, як люди сваряться в процесі дискусій, як нетактовно поводяться. Й вирішила не йти цим шляхом, а скористатися прекрасною домашньою бібліотекою, яку збирали ще батьки. Там є книги дуже давні, привезені з Туркменії, Таджикистану в 1970-1980 роки, поповнюю книгозбірню й сучасними українськими книгами… Тож вирішила вести рубрику в соцмережі, яку сама для себе назвала «Цитата» — що дві доби подаю історії й невеликі пости, в основі яких — цитати з різних книг. Не тільки на мовну тематику, а й на теми нації, України, думки письменників. І це знайшло відгук: люди пишуть, що такі теми й їхня публікація — на часі.
При підготовці користується й словниками. Один із улюблених — «Практичний словник синонімів української мови» Святослава Караванського. За словами науковиці, там багато давньої лексики. У відгуках людей на такі пости можна прочитати: «Я від бабусі чув ці слова», «Добре, що нагадуєте ці слова».
— Вважаю, що чимало давніх слів мають право на те, аби повернути їх до життя, згадати, — розповіла пані Люба. — Прочитавши синоніми, навіть до кінця не осягаючи значення слова, людина розуміє його та запам’ятовує. Також подаю зменшено-пестливі форми слів, люди теж озиваються — ми звикли до «Маша, Наташа, Саша» й досі тягнемо цей імперський мотлох за собою. А маємо ж наші чудові слова!
— А як ви ставитеся до сучасної практики, коли у документах записують дитину під тим ім’ям (навіть часто дивним, нав’язаним сучасною маскультурою), яке назвуть батьки?
— Бачу цю тенденцію не перший рік, і вона є в багатьох країнах світу. Згадайте хоча б відомого футболіста Роналду — його назвали на честь Рональда Рейгана. Хочу тактовно сказати, що цього не сприймаю, адже в нас є стільки яскравих милозвучних імен. Чимало з них — призабуті. На мою думку, на рівні держави з допомогою мовознавців варто створити рекомендовані переліки імен, навіть пояснити значення цих слів. Є й протилежні приклади — я радію, що в поетеси Валентини Коваленко одна з онучок має прекрасне давнє українське жіноче ім’я Оріяна. Навіщо використовувати щось чуже, якщо маємо не полінуватися й подивитися наші давні українські імена? Того багатого історичного культурного спадку, зокрема й у назвах, іменах, який є в нас, не має багато інших народів. Тож маємо в усьому бути українцями.
Любов Дяченко-Лисенко згадує випадок, як її мама навчила цінувати українське. Тоді, у
1970-их, із родиною вона їздила по Середній Азії, адже батько був прикордонником, а разом із ними подорожували й українські книжки. У 12 років вона багато читала, тож мама повела її записуватися у бібліотеку при військовій частині. Бібліотекарка запитала: як записати національність дитини? Мама й каже — українкою. Пауза. Бібліотекарка порадила: «Не записуй її українкою, запиши краще, що росіянка. Як же вона житиме з такою національністю?». Та мама настояла на своєму. Тоді це був один із перших кроків самоусвідомлення та викликів — чому треба забути своє, рідне?
— Зараз думаю, який це подвиг — за таких складних умов, у яких були мої батьки та й мільйони інших українців, зберегти в собі та виховати в дитині українську ідентичність. А ще згадую та пишаюся навчанням у Душанбинському державному університеті ім.Т.Г.Шевченка, де діяв потужний осередок українців.
Мала академія наук України цьогоріч нагородила Любов Дяченко-Лисенко двома грамотами. З МАНом вона співпрацює з кінця 1990-их років. Уже кілька років вона — член журі в Черкаському обласному МАНі. Чимало років допомагала юним науковцям зі Смілянщини. Сьогодні до неї звертаються й дорослі, які хочуть спілкуватися не суржиком, а літературною мовою, грамотно писати. І тому вона радіє, адже це свідчить про внутрішню потребу людей відроджувати власну мову, мислити українською.
7 липня від імені блаженнійшого митрополита Київського і всієї України Епіфанія медаль «За жертовність і любов до України» їй вручив владика Афанасій Шкорупій.
— Під час цього розплакалася, бо згадала батьків, вкотре відчула безмежну вдячність: недаремно ви стільки вистраждали, але зберегли ідентичність, — зізналася жінка.
Любов Дяченко-Лисенко — активна членкиня спілки журналістів. З нагоди ювілею вона відзначена Подякою НСЖУ за підтримку ідей, сприяння в реалізації завдань найбільшої журналістської організації України.
Восени пані Люба планує знову працювати зі студентами в Києві в команді «Університету сучасних знань», де працюють чимало відомих людей: Василь Кремінь, Василь Василашко, Василь Кушерець, Василь Неволов та інші. Досліджує мову українських казок, на фінальній стадії — її докторська дисертація. Знаходить час і щоб приносити користь товариству «Знання» України.
Напередодні 60-річного ювілею, який Любов Миколаївна відзначатиме 27 липня, хочеться побажати їй здоров’я та наснаги, а ще — відгуку в серцях тих, кого вона спрямовує на шлях національного становлення, кого спонукає очистити свої внутрішні культурні джерела.
