25 травня минає сто років від дня народження Миколи Пилиповича Мельниченка — багаторічного редактора Катеринопільської районної газети «Авангард» у 1967-1988 роках. І не згадати про нього, не вшанувати його пам’ять у ці дні, було б верхом несправедливості. Народився Микола Пилипович 25 травня 1923 року в селі Мурзинці Звенигородського району в бідній селянській родині. Помер 9 лютого 2006 року в Катеринополі, похований на Куликівському кладовищі поруч із дружиною Катериною Михайлівною.
Мені пощастило працювати під його мудрим (інакше й не скажеш) керівництвом із грудня 1978-го й до того дня, коли Микола Пилипович пішов на пенсію. Втім, навіть перебуваючи на заслуженому відпочинку, він не перестав контактувати з редакційним коллективом, де працювали всі ті, кому він дав дорогу в життя: автор цих рядків, Лариса Головіна, Галина Онуфрієнко, Валентин Камінський, Лариса Тращенко, Лариса Карачун, Валентина Задвернюк (Сичова), Тамара Сущенко та інші. Більшість із нас пройшли юнкорівську школу «Авангарду» і щоб назвати всіх, хто згодом поєднав свою долю з журналістикою, мабуть, не вистачило цілої газетної шпальти. Авангардівську школу також пройшли Володимир Семенович Богданов (Матюха), Дмитро Володимирович Синюк, Сергій Олегович Павленко, Петро Савович Лисиця.
Згадую 1 грудня далекого нині 1978 року, коли, як кажуть, безвусим юнаком, я, недавній школяр, прийшов влаштовуватися на роботу в редакцію районки. Микола Пилипович зустрів по-батьківськи, розпитав про мрії та плани. Для перевірки моїх здібностей та можливостей прийняли на посаду кореспондента з місячним випробувальним терміном. Першим моїм завданням було написати про Дмитра Йосиповича Коломійця — знаного передовика виробництва районного об’єднання «Сільгосптехніка». Можливо, допомогло добре написати про нього те, що знав Дмитра Йосиповича ще з дитинства, адже він — двоюрідний брат моєї матері. Вже 5 грудня мене вже було офіційно прийнято на посаду кореспондента. У відділі мене вчив азів журналістської професії Володимир Сергійович Головковський, а ще ж були Людмила Андріївна Батура, Анатолій Іванович Чабаненко, Поліна Іллівна Гудзенко, кожен із яких намагався допомогти, підказати в роботі.
У №5 фахового журналу «Журналіст України» за 1983 рік був опублікований нарис Людмили Батури (пізніше — багаторічної редакторки Чигиринської районної газети) про Миколу Пилиповича Мельниченка під заголовком «Мовою серця». І хоч із тих пір збігло немало води, промайнув не один десяток років, немає серед живих ні героя, ні автора публікації, однак прочитав цей архівний матеріал на одному диханні, тож пропоную зробити це сьогодні й тим, хто пам’ятає М.П.Мельниченка:
«Здається, тільки вчора я переступила редакційний поріг «Авангарду», а відтоді вже минає тринадцятий рік. Приїхала я в Катеринопіль двадцятирічною дівчиною за оголошенням в «Журналисте» — в районній газеті була вакансія літпрацівника. Як сьогодні пам’ятаю першу зустріч з редактором. Того дня був вихідний, саме після новорічного свята. Селище спочивало, припорошене снігом. На вулицях було тихо, безлюдно, в готелі теж. Холодно й незатишно почувалося мені в чужому незнайомому містечку. Вирішила, не відкладаючи на завтра, потурбувати редактора.
— Через двадцять хвилин буду, — пообіцяв він.
І у точно визначений час Микола Пилипович Мельниченко вже чекав у своєму кабінеті.
— Заходьте, заходьте, — приязно усміхнувся високочолий із срібними скронями чоловік. — Будемо знайомитися. Колектив у нас переважно молодіжний, повинен вам сподобатись. Умови для роботи є, — показував світлі, просторі, затишні, по-діловому умебльовані кімнати. — Одержали нову машину, отже автобусами і попутками їздити не доведеться. Думаю, спрацюємося. Тільки зараз нам не літпрацівник потрібний, а завідуючий відділом сільського господарства.
І, вловивши мій стривожений погляд, м’яко заспокоїв:
— Допоможемо. Головне — було б бажання працювати.
Ту допомогу я відчувала на кожному кроці. Якось сталося так, що вже через два тижні загубила всю свою першу зарплату. В біді не залишили — виділили кошти з редакційного преміального фонду. З перших днів усі авангардівці активно вводили мене в курс справ, знайомили з робсількорівським активом, районом, селами, господарствами, передовиками виробництва, спеціалістами. Тому почувала я себе, як в рідній сім’ї. Колектив був дружний, працьовитий, вимогливий і об’єктивний в оцінках. Один поперед одного намагалися писати краще, а це само собою змушувало розширювати свій кругозір, збагачуватися знаннями. І за всім тим, як диригент, стояв редактор.
За його рекомендацією я вступила на факультет журналістики в Київський університет. Він рекомендував мене в члени Спілки журналістів. У всьому — в роботі, в життєвій повсякденності — відчувала всебічну підтримку старшого наставника.
Звичайно, життя є життя. Тож не обходилося і без якихось конфліктів. Але Микола Пилипович завжди прагнув зрозуміти людину, ввійти в її становище. При потребі (бувало й таке) захищав працівника, відстоював його авторитет.
За десять з лишком років мені не раз траплялася нагода перейти на роботу в іншу редакцію, але від такого кроку стримувало саме відчуття впевненості, взаєморозуміння.
Пишу про себе і знаю, що те саме міг би розповісти про нашого редактора кожен із моїх колег-авангардівців. Досить сказати, що майже сім років наш колектив працював у стабільному складі: про плинність кадрів не було й мови. За цей час заочно здобули журналістську освіту п’ять працівників редакції. Всі були забезпечені житлом, що сприяло закріпленню кадрів.
Та минав час, росли у молоді крила. Одним із перших вилетів із нашого гнізда А.Чабаненко, який нині працює редактором чорнобаївської районної газети «Світлий шлях». Закінчив Вищу партійну школу України і працює інструктором по пресі В.Головковський. Заступником редактора газети «Евпаторийская здравница» в Криму трудиться колишній юнкор, а потім кореспондент партвідділу С.Козієнко, кореспондентом-організатором районного радіомовлення в Христинівці — Л.Михеєва, від коректора до відповідального секретаря виросла П.Гудзенко.
Путівку в журналістику одержали в нашій газеті слухачі школи юних кореспондентів «Авангарду» В.Вовк — нині завідуючий відділом «Кіровоградської правди», Н.Скоромна і П.Лисенко — працівники республіканського радіомовлення та інші.
Тепер у редакції гартується нове молоде покоління газетярів. А у редактора знову додалося турбот..
Колись давно він і сам починав з юнкора. Дописував до районки ще учнем школи, згодом студентом технікуму, потім — працюючи у колгоспі. В сороковому сімнадцятирічного юнака зарахували до штату редакції звенигородської районної газети інструктором-масовиком.
…А потім почалася війна. На фронт він пішов у кінці 1943-го. Невдовзі у Бессарабії був поранений у руку. Після лікування — знову в строю. В сорок п’ятому в самому пеклі Сандомирського плацдарму піхотинець Микола Мельниченко був поранений вдруге…
12 січня перший батальйон 243 стрілецького Волзького полку Сталінградської дивізії дістав завдання захопити населений пункт глибоко в тилу ворога. В навальній атаці вони пробилися через дві лінії оборони противника і вийшли на ціль, але фашисти встигли зімкнути коридор. Не на життя, а на смерть стояли мужні бійці, тримаючись цілу добу серед нещадного вогню. У гарячій сутичці Микола і не помітив, як поруч розірвалася міна, тільки відчув поштовх у груди. Захиталася земля і він впав у безвість. Опам’ятався від того, що хтось шарпав його за плечі. Це був лейтенант з їх батальйону, який перший помітив, що поранений відкрив очі. Він швидко розстебнув на ньому шинель, розірвав гімнастерку і заходився бинтувати товариша.
— Болю я не відчував, — пригадує Микола Пилипович. — Пам’ятаю тільки, що, побачивши як потекла кров зліва на грудях, підсвідомо подумав: «уУбитий в серце, а ще живу по інерції». І знову знепритомнів.
Та він залишився живим. Товариші не покинули на полі бою, сховали в підвалі напівзруйнованого будинку. Згодом прийшла підмога і його переправили в госпіталь. Вижив дивом. Тяжке «сліпе поранення грудної клітки зліва з наявністю металевого осколка», як визначили лікарі, велика втрата крові надовго прикували до ліжка. Пережив сліпоту, яка, на щастя, була тимчасовою, дистрофію — вага ледве перевищувала 40 кілограмів, але вижив. З госпіталю виписали 5 травня 1945 року, саме в День преси. А через чотири дні загримів салют Перемоги…
Осколок біля серця залишився на все життя. Про нього в редакції знають одиниці. А про дев’ять високих урядових нагород М.Мельниченка, серед яких — орден Слави III ступеня, медалі «За відвагу», «За трудову доблесть» та інші, можна було дізнатися хіба що з автобіографії та листка обліку кадрів.
На все життя залишилася з ним і журналістика.
Ось уже понад тридцять років він усім серцем і душею служить людям, живе їх радощами і болями, їх успіхами, проблемами. Про це свідчать кожна публікація, написана його майстерним пером, кожен номер газети, підписаний М.Мельниченком. Понад п’ятнадцять років він віддав звенигородській районній газеті «Шевченків край», стільки ж часу — редактор катеринопільської районної газети «Авангард».
В травні 1983-го нашій газеті виповниться 50, а її редакторові — 60 років. З нагоди цього подвійного ювілею хочеться побажати Миколі Пилиповичу і колективу, який він очолює, нових творчих злетів, щастя і всіх людських радостей. Хай щедро врожаїться добром нива «Авангарду».
2023 рік — особливий для кожного з тих, хто працював у Катеринопільській районній газеті , адже в грудні вона святкуватиме 90-літній ювілей. І серед тих, хто найбільше віддав сил, вміння, таланту для її становлення, дав дорогу в журналістське майбуття не одному поколінню, найпочесніше місце належить Миколі Пилиповичу Мельниченку — Журналісту, Редактору, Наставнику, Людині.
Василь Ходзіцький, ексредактор районної газети «Катеринопільський вісник»
На знімку, який надав редакції «Черкаського краю» Василь Миколайович Мельниченко, син Миколи Пилиповича, зафіксовано мить журналістської праці редактора: М.П. Мельниченко бере інтерв’ю в Галини Стоноженко з колгоспу «Дружба», що у селі Пединівка Звенигородського району. 5 червня 1960 року.
