Із початком війни у 2014 році голова Потаської громади на Маньківщині Василь Клименко вразив односельців і, водночас, здивував увесь район заявою про те, що йде на фронт захищати Україну. Він був чи не єдиним очільником села на Черкащині, який добровільно відмовився від статусу чиновника та одягнув військовий однострій. Через вісім місяців служби його прямісінько з фронту запросили керувати районом. А у 2022-му він знову покинув цивільну посаду та поринув у вогненний смерч війни. Разом із побратимами безстрашно боронив Україну, за що отримав державні та відомчі нагороди. Нині лейтенант Державної прикордонної служби України Василь Клименко продовжує виконувати військовий обов’язок.
Із сільського голови — у фронтовики
— Коли почалося АТО, я вже дев’ятий рік керував Потаською сільською громадою, але, як колишній прикордонник і правоохоронець, не мав права вчинити інакше. Душа рвалася на захист країни. Нині кожному, хто здатний тримати зброю, варто йти боронити Вітчизну, — пояснив свою позицію Василь Клименко.
— Прикордонник і правоохоронець — як це поєдналося у Вашому житті?
— Служити строкову військову службу випало у прикордонних військах, — зазначив наш захисник. — Прикордонників вважали військовою елітою, бо навіть у мирний час при захисті кордону був ризик протистояння озброєним і добре вишколеним диверсантам. Я ж служив на заставі у горах Памиру, де пролягав кордон СРСР із Афганістаном. Після строкової служби 18 років віддав праці в системі МВС. Потім мене обрали сільським головою. Проте ні на службі, ні у цивільному житті не поривав зв’язку із Держприкордонслужбою: входив у Спілку прикордонників України, брав участь у її заходах. Прикордонник — це назавжди.
На початку АТО Василь Клименко звернувся у райвійськкомат із проханням направити його у діючу армію, як добровольця. Але військовий комісар уперто твердив, що не може цього зробити, бо, як обраний посадовець, сільський голова має бронювання. Шлях підказали на «гарячій лінії» Міноборони. Виявилося, що сільського голову за власним бажанням можна мобілізувати.
— Як Ваше рішення сприйняли у районі?
— Викликало переполох у районній владі: це був перший випадок у районі, коли голова села залишає посаду, щоб іти на фронт. Звільнити мене з посади могли лише рішенням сесії. Тож, у співпраці із фахівцями райдержадміністрації, ми підготували й скликали сесію сільської ради. Виступаючи перед депутатами, я заявив, що останні події змушують мене залишити посаду, щоб стати на захист України. Замість мене керувати громадою залишився секретар сільської ради.
— Депутати підтримали?
— Так, і дуже зворушливо. Пригадую, як тільки повідомив із трибуни про своє рішення, зал був приголомшений: у чоловіків — очі «квадратні», жінки — в сльози… Але підтримали. Далася взнаки наша спільна багаторічна праця на благо громади: облаштували спортмайданчик, полагодили у школі дах, заасфальтували вулицю, яка п’ять років не бачила ремонту, реконструювали пам’ятник воїнам-односельцям, полеглим у війні з нацистами під час Другої світової війни. Він стоїть у центрі села на братській могилі, де поховано близько 90 воїнів. Нині там меморіал із обеліском — святе місце, де громада вшановує пам’ять захисників, які полягли у війні з рф.
Василя Клименка та ще чотирьох прикордонників із району, які йшли добровольцями, направили в Національну академію Державної прикордонної служби імені Богдана Хмельницького для проходження бойового злагодження.
— Оскільки я — міліціонер, комісар запропонував мені йти служити у Національну гвардію, де я б зберіг міліцейське звання майора. Проте, я бачив себе винятково прикордонником, хоч усвідомлював, що служитиму із тим званням, яке мав у армії.
— Як оцінюєте здобутий рівень підготовки?
— Навчання проходило в умовах, наближених до бойових. Ми буквально жили на полігонах. Ночували на відкритому повітрі у спальних мішках, під деревами. Проходили заняття зі стратегії, тактики, вогневої підготовки, тактичної медицини. Навчали також здійснювати рейди у глибокий тил противника, правильно пересуватися по місцевості, вчасно виявляти засідки та, у разі необхідності, приймати бій, не боятися вогневого контакту, пильно стежити, щоб вороги не змогли підкрастися непоміченими й зненацька напасти. Під час навчання нам часто влаштовували засідки. Особливо небезпечний вид засідки, який практикують нападники, — так звана «підкова». Потрапивши у неї, групу одночасно обстрілюють із трьох боків. Щоб вижити, необхідно прориватися. Залишатися на місці — вірна смерть.
Свій бойовий шлях в АТО Василь Клименко пройшов, охороняючи державний кордон України на території Луганщини.
— Охорона кордонів у східних регіонах України мала свою специфіку: давні родинні зв’язки між українськими та російськими селами, а також — контрабанда. Працювала давно налагоджена схема незаконного переміщення товарів через українсько-російський кордон, яку ми заблокували.
Позицію облаштували у лісосмузі за 500 метрів від кордону з рф.
— За лісосмугою — поле, а далі виднілися кацапські села. Бліндаж копали два тижні, кирками колупаючи твердий, як скеля, ґрунт, — розповів боєць.
На позиції підрозділ, яким командував Василь Клименко, захищав ділянку кордону поблизу міста Щастя та станиці Луганська. Там є стратегічно важливі дорога та міст, який замінували і, у випадку наступу росіян, мали висадити у повітря. За кілька кілометрів також розташоване російське місто Міллерово, де розташований великий військовий аеродром.
— Ми мали завдання фіксувати переміщення ворожої техніки та артилерії, спільно з ЗСУ брали участь у зачистках, виявляли й затримували ворожих корегувальників, давали відсіч диверсійним групам, — пригадав Василь Петрович.
— З російського боку нам протистояли «кадирівці», які нас боялись, як вогню. Вони думали, що ми — якійсь найманці із НАТО. Уявіть, бородаті дядьки і форма у всіх — неоднакова: тоді забезпечення було не таким, як зараз, форма — іноземна, у різних країнах вона різна. Вночі вони зі страху іноді стріляли просто у наш бік. Та й місцеві нам не раз говорили, що з того боку стоять азіати, які нас смертельно бояться. Ми ж їхню паніку фіксували всякий раз, коли налаштовували рацію на їхню хвилю.
Комфорт на позиціях
Відділення Клименка славилося кмітливістю при облаштуванні позицій із максимальними зручностями. Комфорт на позиції — відома усьому фронту «родзинка» відділення.
— Створивши позиції для кругової оборони, ми багато часу й зусиль витрачали на те, щоб зробити наше перебування на них комфортним. Наші «ноу-хау» приїздили фільмувати на відео викладачі з Національної академії Державної прикордонної служби. Уявіть, іде злива, всі в окопах у багні по вуха, а ми — в сухому. Побут облаштували власноруч. Лазню зробили, напнувши між деревами плівку. Навіть узимку там милися. Їжу готували на багатті, маскуючи дим. Найчастіше їли сухпайки. Завдяки волонтерам — землякам із Черкащини, моєї рідної Маньківщини — ми мали продукти та сухі борщі, супи, виготовлені у домашніх умовах. Цю їжу готувати було просто й швидко. Волонтери ж надали нам необхідні інструменти для облаштування та підтримання нормальних умов.
Через вісім місяців Василь Клименко звільнився з війська за станом здоров’я, близько трьох років керував Тальнівською та Маньківською райдержадміністраціями. Скрізь він і його професійна команда піклувалися про громадян, соціально економічний розвиток краю, розбудовували громадянське суспільство.
«Прокидайся, війна…»
— Близько четвертої години ранку 24 лютого мене розбудив телефонний дзвінок. Зателефонував товариш зі столиці та повідомив: «Прокидайся. Київ бомблять. Це — війна». Я дуже переживав за своїх племінників (дітей брата), які теж, як і я, правоохоронці та проживали у столиці. Йшли запеклі бої за Київ. Менший Славко тоді зі своїм підрозділом виходив із оточення.
До 13 березня 2022 року Василь Клименко допомагав волонтерам, а з 15-го знову вдягнув військову форму.
У той час вони зайняли позиції в районі села Степове, що на Донеччині, у лісосмузі за пів кілометра від села, щоб вберегти місцевих від обстрілів. Серед населення були й зрадники.
— До замаскованого штабу групи прийшла бабця. «Рєбяткі, я вам грушкі прінєсла». Глянув на ті грушки, а вони дрібні такі, наче дички. Ну, думаю, хитрує бабуся й не пропустив її у розташування. А наступного ранку наші позиції обстріляли із артилерії…
Як тільки починалися обстріли, помітив, що хлопці читають «Отче наш». Молились Богу, щоб не було прямого попадання міни 120-ки у бліндаж.
Волонтерський тил тримав фронт
— У 2014 році мій земляк і друг, експрикордонник Василь Гавримон на власні кошти придбав та подарував нашому відділенню позашляховика. Машина була конче необхідна. Навіть воду довелося привозити із найближчого села, що за 20 кілометрів від місця розташування відділення. Особливо вдячний землякам-аграріям, очільникам Спілки сільських виробників Маньківського району Миколі Северину та Віктору Шевченку, які за кошти аграріїв придбали автомобіль. Ним ми потім доправляли бійців до позицій. Щиро дякую моїм колегам — правоохоронцям Максиму та Світлані Осадчукам. І своїм родичам, які проживають у Польщі, — зятю Сергію та його брату Віталію Кошелям за великі партії медикаментів, продуктів, теплого одягу, які вони постійно передавали на фронт. Велика подяка куму Олегу Акіншину, який теж долучався до збору та передачі нам різної допомоги. У той період ця допомога волонтерів була не просто дуже важлива, а й конче необхідна. Волонтерський тил реально тримав фронт. І за це їм низький солдатський уклін.
Підмога підійшла пізно
Перші втрати серед прикордонників були вже через чотири дні після прибуття. У нерівному бою поліг загін, у якому було двоє прикордонників.
— На 22-гу позицію, що височіла над дорогою, посунула рота із 120-140 ворогів. Її захищало 18 бійців. Підмога підійшла занадто пізно. У ньому загинули всі захисники, в тому числі прикордонники Богдан Остапенко і Денис Бучинський, які билися до останнього подиху. Незабаром у збитому ворожому дроні знайшли відео бою, яке докорінно змінило думку десантників про прикордонників. Нас почали поважати й називати прикордонним десантом. Місяці перебування на фронті запам’яталися тим, що ми були у постійному стресі. Бойові зіткнення відбувалися не щодня, але кожного дня втрачали людей: обстріли, ДРГ… Та страху не було. Було палке бажання помститися за загиблих товаришів. Зло було на ворогів таке, що хотілося їх зубами рвати. Великим здобутком, вважаю, стала думка, яка закріпилась у військах, що прикордонники — це сила.
— Що допоможе нам здобути Перемогу у війні за свободу?
— Відповідальність, професіоналізм і шана полеглим Героям. Відповідальність при захисті нашої держави — це свідоме виконання свого обов’язку, мужність, дисципліна, готовність стояти на захисті України та її незалежності. Переконаний, що професіоналізм — це вид «зброї», якою можемо перемогти ворога. Це — щоденне навчання та робота над собою на будь-якій посаді. Схиляємо голови в пошані перед побратимами, які віддали за Україну найдорожче — своє життя. Слава Україні! Героям слава!
З 2022 року в борні за свободу віддали життя побратими Василя Клименка — Денис Бучинський, Богдан Остапенко, Вадим Кротюк, Андрій Нікіфоров, Микола Колінько (пропав безвісті).
Володимир ЛИМАРЕНКО-ПОЛЯНСЬКИЙ
