Уявіть людину, яка вільно цитує іспанську поезію, знає тонкощі романської філології, але замість європейських кав’ярень обрала тихе життя у селі на Черкащині, майстерню із запахом деревної стружки та старовинну козацьку кобзу. Це — не вигаданий персонаж із роману, а мешканець Великого Хутора на Золотоніщині Михайло Дмитрович Коваль. Він — один із небагатьох в Україні автентичних кобзарів, чиє мистецтво нині офіційно захищає ЮНЕСКО та чиї пальці вже понад пів століття тримають генетичний код нашої нації.
Коли над селом дзвінкими переливами далеко у височінь злітає пісня, люди знають: то їхній земляк узяв до рук бандуру.
«Звідки в мене це взялося, не відаю, — зізнається Михайло Дмитрович. — Пригадую, як уперше почув бандуру по радіо, яке щойно провели в нашому селі. Зайшов у хату й остовпів. Щось надзвичайно зворушливе та ніжне схвилювало слух і збентежило душу. Мов зачарований, вслухався у сріблястий передзвін музики та співу й досі пам’ятаю слова диктора: „Ви слухали виступ співачки-бандуристки Антоніни Голуб“. Тієї хвилини й зародилася в мене заповітна мрія».
На перший погляд, у долі Михайла Дмитровича криється неймовірний парадокс. Людина з дипломом філолога, яка тривалий час викладала іспанську мову, органічно поєднує у своєму житті європейську гуманітарну культуру та прадавню українську козацьку думу. Як же сталося, що викладач і свідомий інтелігент повернувся до селянських коренів і взяв до рук бандуру?
Усе вирішила осінь — пора року, яка відіграє в долі майстра особливу, майже містичну, роль. Михайло народився восени —
21 листопада. І саме восени, у студентські роки, на Черкащині відбулася його доленосна зустріч із народним інструментом. До його рук уперше потрапила бандура — її дали юнакові всього на сім днів, аби він спробував розібратися з нею та навчитися грати. Ці сім листопадових днів не просто змінили його захоплення, а визначили весь подальший життєвий шлях. Кобза ввійшла в його долю назавжди.
Михайло Коваль відомий не лише як виконавець, а й як майстер декоративно-вжиткового мистецтва та різьбяр. Для нього виготовлення інструмента — це цілий сакральний ритуал. Майстер відчуває дерево, як живий матеріал, який під його руками набуває неповторного «селянського ладу» — особливого звучання, яке не розраховане на великі консерваторські зали з підсилювачами, а створене для затишної світлиці, сільської вулиці чи тихого слухання під відкритим небом. Сучасним слухачам, які звикли бачити на академічних концертах великі фабричні бандури з перемикачами тембрів та важкою металевою механікою, варто розуміти різницю. Старосвітська кобза-бандура Михайла Коваля — це зовсім інший інструмент. Вона — легка, довбана з суцільного шматка дерева (найчастіше — липи, верби чи явора) й виготовлена за старовинними кресленнями та пропорціями.
Про що співає кобзар у XXI столітті? В його репертуарі — понад 70 різних за змістом та жанром творів: історичні думи, чумацькі та козацькі балади, а також власні авторські.
Трепетно береже його пам’ять той день, коли він уперше на студії записав українську народну пісню «Ой ходив чумак» і подарував її мамі на день народження. Відтоді бандура стала для нього «подругою, сестрою і дружиною».
Філософія кобзарства Михайла Коваля кардинально протилежна сучасній індустрії розваг. Кобзарство — це не про шоу-бізнес, не про епатаж і не про гучні аплодисменти глядацької зали. Це — тиха сповідь, молитва, розмова з Богом і предками.
Самобутній світ Михайла Коваля не міг залишитися непоміченим кінематографістами. Життя кобзаря із села Великий Хутір стало основою для документального трисерійного фільму «Фієста» режисерки Ганни Яровенко. Стрічка показує тонкі межі між повсякденною працею біля землі, викладацьким минулим та служінням народній пісні.
Офіційна культура також віддає належне майстру: Михайло Дмитрович є членом Всеукраїнської спілки кобзарів та членом Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Його глибоко поважають колеги з київського, львівського та харківського кобзарських цехів, визнаючи в ньому відданого хранителя традиції та беззаперечного авторитета у сфері автентичного виконавства та народного ремесла.
В 2026 році композитор і виконавець Михайло Коваль став лауреатом Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Івана Дробного в номінації «Музичне мистецтво». Його визнали переможцем за цикл пісень, зокрема композицію «Дорога» на слова Івана Дробного.
Нині на всю Черкащину, колиску козацтва та Кобзаревого краю, справжніх носіїв старосвітської традиції залишилися одиниці.
І поки у Великому Хуторі злітає вдалину сріблястий передзвін кобзи Михайла Коваля, допоки звучить та первинна, прадавня мелодія українського буття, яка крізь століття болю, воєн і відроджень з’єднує нас із нашими великими предками, доти залишаються живими наш духовний код, національна пам’ять, наша самобутність та ДНК української історії.
Людмила ЛИТВИНЕНКО
