Поїздки на фронт до земляків стали доброю традицією для цієї групи волонтерів. Але якщо раніше це було легше здійснити, то нині виникають певні труднощі, породжені війною. Це відчутно, це боляче, але це — реальність, від якої нікуди не дітися.
Масовості у волонтерському рухові поменшало, активність деяких об’єднань пішла на спад. Але волонтерство не зникло, воно набуло інших форм, велику значущість здобуло як об’єднання волонтерських зусиль, так і конкретний підхід до формування вантажу. В більшості випадків враховуються побажання бійців отримати допомогу тим, чого не вистачає їм, у чому захисники відчувають першочергову потребу. Так було й цього разу, коли громадська організація «Охматівська Січ» почала лаштувати поїздку на фронтовий Донбас. До жашківчан, згуртованих невтомним Василем Поліщуком, знову приєдналися духовні побратими з колишнього Ставищанського району Київщини. Додали свій великий внесок і волонтери з українського козацтва Черкащини, керовані Віталієм Чепелухою. Самі очільники цього разу не взяли участі в поїздці, але обоє (а особливо — Віталій Григорович) неабияк посприяли в її підготовці та організації.
— Економічна ситуація дається взнаки, але якщо ми будемо згуртовані, то й цю проблему здолаємо, — говорить Віталій Чепелуха. — Тому єднались і будемо єднатись, щоб наших поїздок на фронт, до земляків, не меншало.
Вже кілька років у поїздках на фронт бере активну участь фермер із села Станіславчик, що на Київщині, Сергій Бурлака. Його фермерське господарство ділилося з бійцями крупами, медом, фруктами, олією, смаколиками та потрібними матеріалами. А ще були борошно з Бурлакової пшениці, що йшло на вареники та різну випічку, були сало й консервація, цукор. А найголовніше — Сергій Бурлака споряджав у поїздки на фронт власне вантажно-пасажирське авто, яким здебільшого ми й прямували і на «нуль», і в тилові точки бригад та батальйонів. Як правило, Сергій Іванович сам кермував автівкою.
А ось цього разу разом із Сергієм Івановичем поїхав на фронт його рідний, молодший брат Олексій. Виявляється, він уже не вперше напрошувався на участь у поїздці, але Сергій (старший за Олексія на п’ять років) на правах старшого під різним приводом відмовляв йому. Отак у нашій волонтерській групі, очолюваній протоієреєм Віталієм Большаком, і поїхали два брати Бурлаки.
Вони разом навчались в одному класі Охматівської школи, разом працювали у Києві. Отож їх із дитинства єднала дружба, яка в юності лише зміцніла. Не дивно, що коли в одного з них народився синочок, то хрещеною матір’ю йому стала дружина товариша і друга. Вони тривалий час підтримували дружні стосунки, але потім життя повернуло Юрія на рідну Жашківщину, а Ігоря закинуло на поліську Житомирщину. Рідше зустрічалися, та й хрещеник Руслан виріс, йому вже йде 28-ий рік. Останніх кілька років вони не бачилися взагалі, хоча й були в одній області. Бо Юрій воював на одному фланзі на Донбасі, а Ігор — на іншому. Нині перший уже демобілізувався, а другий продовжує службу. І так сталося, що майже несподівано в переддень Трійці куми зустрілися… на фронті. Від останньої їхньої зустрічі пройшло майже десятиріччя (практично — це з почату війни). Скажу відверто: такі емоції близьких людей на «нулі» чи в прифронтовій зоні бачиш не часто. Воістину щедрий дарунок пресвятої Трійці. Без хвилювання цю зустріч спостерігати було і нам, і стороннім важко.
Петро Сюч допомагав у формуванні гуманітарного вантажу ГО «Охматівська Січ» кілька разів. Перед Великоднем сам узяв участь у поїздці на фронт. Поїхав він і цього разу, напередодні Трійці. Але не просто поїхав, а повіз конкретну передачу своєму односельчанину від його батьків. Звичайно, додалися й дарунки землі жашківської — мінеральна вода місцевого розливу та освіжаючі напої.
У підшефний підрозділ, яким опікується Віталій Чепелуха, ми привезли, між іншим, і пару ящиків свіжих полуниць. Бійці були щиро раді цьому солодкому й соковитому дарунку рідної черкаської землі.
Зустріч із бійцем, позивний якого «Ірландець», на під’їзді до одного з гарячих місць на Донбасі була короткою: йому довелося добиратися до нас не лише через багнюку й вирви фронтових доріг, а й крізь ворожі обстріли. Ми вдруге з ним зустрілись і, звичайно, поцікавились: як зараз бійцям тут, на передовій.
— Тримались і тримаємось, воювали, воюємо і будемо воювати, — лаконічно відповів «Ірландець». — Бо ми захищаємо своїх дітей, свої родини, свою землю. Захищаємо не тому, що маємо зброю, а тому, що так велить совість.
Василь МАРЧЕНКО, фото автора. Донецька область
