Тему цієї публікації підказала випадкова поїздка з Тального до села Іваньки колишнього Маньківського району. Річ у тому, що у звичайному маршруті зі Звенигородки на Буки й далі на Іваньки дуже вже вибоїстим став відрізок шляху від Водяників до Багви. Отож і з’явилася думка проїхатися дещо іншим шляхом — через Тальне, повз село Мошурів, через село Романівку, прямісінько в Іваньки. Адже це — порівняно менший відтинок другорядної дороги, й до того ж необтяжений великою кількістю автотранспорту загалом і всюдисущими фурами зокрема.
На полях обабіч шляху з Тального снувала техніка. Хтось з аграрників закривав вологу боронами, хтось готував ґрунт для сівби, а хтось уже й сівалками міряв гони. Бо підійшла гаряча для хліборобів пора — весняна сівба. Настав той час, про який наші діди й прадіди мудро сказали: весняний день рік годує.
Хтось сіє на ланах, а хтось сіє на городах. Бо — весняна сівба.
Чималий відтинок шляху від околиці села Мошурів до Романівки прямує через ліс. Ліс — листяний, отож до нього можна припасувати назву — чи то гай, чи діброва. Є там дерева різних порід, як от клен, дуб, липа, береза, ясен, берест, акація. Та найбільше, мабуть, грабу. Так і в лісочку, що за Романівкою, обабіч шляху на Іваньки.
На превеликий жаль, місцями ліс, а точніше — чагарники, взяли дорогу з обох боків у справжні лещата, гілки кущів із кожним роком усе стрімкіше пнуться на шлях. Водій змушений здебільшого дотримуватися не правої сторони дороги, а їхати по її центру, так би мовити, осьовою лінією. Місцями рух настільки утруднений, що двом автівкам годі розминутися на повному ходу. До того, дехто припиняє рух і стишує транспортний засіб, пригорнувшись правим бортом до гілля кущів і дерев.
Дяка Богу, що з одного боку вздовж шляху йде лінія електропередач, там енергетики взялися вирізати кущі та гілля дерев. Бо хащі становлять певну небезпеку для електролінії. Отож, уздовж шляху на його узбіччі лежать купи зрізаного хмизу. Напрошується висновок: а чому б ці хворостяні нагромадження не подрібнити на тріски та використовувати на паливо десь у якомусь закладі? Тим більше, що, як говорять люди, такий агрегат-дробарка в Тальнівській громаді є.
Романівка — село газифіковане. Та в останні роки, попри це благо цивілізації, все більше селян в особливо холодні дні протоплюють у хатах дровами. Бо обігрів оселі природним газом влітає, як кажуть, у копієчку, й до того ж — немаленьку. Особливо багато людей почали переходити на опалення дровами нинішньої зими, хоча вона й не була дуже холодною. Просто народ збіднів, не в усіх вистачає статків оплатити газове опалення сповна.
Хоча, відверто кажучи, дрова також стали задоволенням не з дешевих. Бо колоди-полуторки ще ж треба порізати й поколоти…
Але багато людей, проїжджаючи повз ліс чи через нього, бачать велику кількість як сухостою, так і зламаних дерев. Перші з’явилися через аномалії в розвитку чи не витримали натиску сухої й спекотної погоди, яка, чим далі, тим більше атакує нашу місцевість. Загальне потепління, кліматичні зміни дошкуляють деревам, якась частка кволих чи хворих із них сохне на кореню. А повалені й поламані не витримують натиску штормових вітрів, які також почастішали за останні десятиріччя. Бо в багатьох дерев коренева система свого часу не пішла вглиб ґрунту, а поширювалася на боки в його верхньому шарі. Такі грабчики та ясенки не витримують рвучких поривів вітру та й падають додолу. Не кажучи вже про гілля, якого чимало також обламують буревії. Отак лежить дерево, трухне, гниє. І в людей виникає запитання: а чому б ці сухостої та повалені дерева не вибирати лісникам з лісу й не продавати селянам? Не за тією ціною, як за дрова зі свіжого й живого дерева, а дешевше? Бо воно часто й трухлявіти почало, і гнити, а подекуди й шашлі-деревоточці свої ходи точать. За згодою лісників дехто з селян і сам допоміг би вибрати такі поламані й повалені дерева. Тим більше, що їх останнім часом велика уйма в навколишніх лісах. Може б громаді проявити в цій царині ініціативу?
Тим більше, що громадські заклади потребують цих дров. Але подейкують, що везуть їх вправні постачальники здалека, інколи за тридев’ять земель, навіть із сусідніх областей. І обходиться ця доставка (чи то пак — логістика) в чималенькі гроші…
Маю на увазі той відтинок шляху з Романівки на Іваньки, що йде після мощеної каменем бруківки. Шосейка закінчилася, й далі — шлях зі щебеню та гравію, відсіву та жерстви. На дорозі місцями вибиті такі ями, що їх і танком не здолати, не те, що легковиком. А треба зовсім небагато: великі ями засипати щебенем чи відсівом, а малі згладити, пустивши грейдер. Затрати не такі вже й великі, зокрема можуть подужати грейдерування господарі іваньківських полів. Між іншим, ґрунтові польові дороги вони вже й прогрейдерували, а ось шлях до Іваньок залишився сірою звивистою змійкою.
Василь МАРЧЕНКО, фото автора. Тальнівщина-Маньківщина
