Про що б він не говорив, а, врешті-решт, зверне розмову до однієї теми: про своїх бойових побратимів. І, не приховуючи власних почуттів, промовляє: «Переживаю за них. Завжди. Постійно. Як там вони без мене? Що там у них складається на бойових позиціях? Яка ситуація після останнього ворожого контрнаступу? Чи всі при здоров’ї й хорошому самопочутті?».
«Мене цьому не вчили, сам усе збагнув»
Я чув про цю характерну рису свого земляка-воїна, шполянина Сергія Підрейка ще раніше, до нашої з ним зустрічі. А коли доля таки звела нас, переконався, що почуте про нього не є ні перебільшенням, ні, тим паче, вигадкою. Сергій справді є таким: небайдужим, турботливим, завжди орієнтованим на фронтову реальність та притаманні їй специфічні особливості. А надто, коли це стосується оперативної обстановки, перебування на бойових позиціях. Я не помилюся, коли скажу, що це — норма його поведінки, звичайність його фронтового повсякдення. Бо воно, останнє, має властивість притупляти відчуття небезпеки, гальмувати з часом необхідні тут настороженість, уважність та обережність.
До лав захисників Сергій Підрейко став ще влітку 2022 року. Тоді, 1 серпня, він був зарахований до 143-ої бригади. Там пройшов нелегкий бойовий вишкіл, здобув неабиякий досвід фронтового буття в умовах щоденних боїв із ворогом. А через три роки, в серпні минулого літа, він уже перебував у складі окремого єгерського десантно-штурмового підрозділу. За званнями не товпився, за вищими посадами — не пантрував. На сьогодні — старший солдат, кулеметник-розвідник.
У 2022 році його вишколом не дуже хто переймався, всі ми пам’ятаємо, яка тоді була ситуація в Україні після повномасштабного вторгнення. Але він сам прагнув досягти військової досконалості, бойової майстерності, збагнути писані й неписані правила безпеки при перебуванні в зоні бойового зіткнення.
— Мене особливо не вчили (та й не було кому), все сам прагнув осягнути, збагнути, запам’ятати й узяти на озброєння, — розповідає Сергій Підрейко. — Хоча, звичайно, ті, хто вже мав сякий-такий фронтовий досвід, орієнтували нас, молодих, щодо деяких деталей. За що я їм вдячний. Ось після цього й вирішив, що, якщо досягну якогось уміння і нагромаджу певний досвід, буду ним ділитися з молодшими, точніше — з новачками. Так і дію.
Були й контузії, й поранення
А війна є війною. За час перебування в лавах Збройних Сил України йому довелося різного зазнати. Було всього — і контузій, і поранень. І легких, і складних, і важких. Під час одного з ворожих наступів вони відбивали рашистську атаку разом із бойовим побратимом «Каспером». В якусь мить Сергій збагнув, що в того заклинив автомат. Підрейко зорієнтувався моментально, своїм тілом прикрив бійця і врізав чергою зі своєї зброї по ворогу. Якась секунда цієї блискавичної його атаки по ворогу врятувала їм обом життя.
Тяжкі бої Сергій із побратимами витримував у останні березневі дні цього року. Буквально одного дня він прикрив бойового побратима із позивним «Ром», і був радий цьому. А буквально наступного дня сталося непоправне.
— Мінометний ворожий обстріл накрив нашу позицію, — пригадує він. — Було все ніби благополучно. Доти, доки о десятій годині ранку не стався приліт чергової міни. Її вибухом мене відкинуло вбік, добряче контузивши й поранивши. А в «Роми» знесло півголови, він загинув…
Після того Сергій тривалий час був на лікуванні, знаходився на реабілітації. Але кожного дня переживав за своїх бойових друзів: як вони там? Що там у них? Цих переживань не меншало, а, навпаки, — все більшало. Й так тривало доти, доки з реабілітації кулеметник-розвідник Сергій Підрейко не поїхав знову на фронт. До своїх побратимів.
Василь МАРЧЕНКО, фото автора. Схід України
