Для мене, як журналіста і волонтера, подібні зустрічі є й несподіваними, й радісними, й приємними, водночас. Несподіваними, бо до них ні я, ні бійці не готувалися. Радісними, бо бачиш людину, з якою ваші життєві шляхи-дороги перетиналися поблизу чи навіть безпосередньо там, де вирує фронтове пекло повномасштабної війни. А приємними вони стають від усвідомлення думки про те, що фронтовик, побачивши тебе лише раз (чи навіть — на якусь коротку мить), якось все таки тебе запам’ятав, бо певна деталь зовнішності чи поведінки йому залишилась у пам’ятку назавжди. І, якщо трапиться наступна зустріч, — він обов’язково зверне на тебе увагу. Хай навіть не пригадає точну місцину чи час вашої першої зустрічі, бо однак його душа відчує таки в тобі щось знайоме, що закарбувалося якимось штрихом у його пам’яті.
Вугледар, Бахмут, Курдюмівка, Кліщіївка…
Він на фронтах ще з 2022 року. Ситуація тоді була в багатьох місцях не з легких, отож довелося відразу, як кажуть, з головою зануритися в бойові дії. Його військовий підрозділ воював, у основному, на Донбасі. А гарячих точок там тоді вистачало. Отож у них були бої з московитами в усіх місцях, де йшла боротьба за кожен клаптик української землі. Один перелік основних місць, де Артур Терлецький воював, свідчить сам за себе. Бо це — і Вугледар, і Бахмут, і Курдюмівка, і Кліщіївка.
Наша волонтерська група час від часу бувала поблизу цих населених пунктів і ми бачили, як запекло боролися воїни, до нас сповна діставав звуковий супровід цих боїв, бачили евакуацію поранених.
Цікавлюся в Артура, де їм було найважче.
— Кругом було нелегко, — говорить він. — Бо ворог скрізь намагався знайти бодай найменшу щілину, щоб пролізти між наші позиції, просочитися, як вода в піску. Та наше відділення стояло незрушно. Ворога ми помічали й нищили, незалежно від того, чи це була якась мобільна група, чи поодинокі постаті. Вони лізли, як мурахи, як гусінь, а наші бійці нищили їх, як нечисть злих комах. Звичайно, ворог огризався і, більш-менш точно встановивши опорні пункти, поливав вогнем із усіх видів зброї. Тому були і міни, і снаряди, і скиди вибухівки дронами, і кулеметні обстріли.
Звісна річ, були й контужені, й поранені. Сержант Артур Терлецький уважно стежив за ходом перестрілок і ворожих ударів. Для нього, як і для всіх його бойових побратимів, було святим — допомагати, рятувати, робити все, щоб товариш не зазнав лиха від ворожих атак та прильотів. А, якщо вже й сталася біда, то докласти максимум зусиль, щоб мінімізувати біду, врятувати. Сержант Артур Терлецький особисто витягнув з-під вогню двох поранених побратимів — Василя Федюка та Ігоря Барабаша (перший — родом із Калуша, другий — із Івано-Франківська).
Грудень 2024 року Артуру закарбувався в пам’яті двома датами. Одна з них — радісна, інша — сумна. Радісна — це 5 грудня, день народження їхньої із Анастасією донечки. А 8 грудня — трагічна. Того холодного похмурого дня вистачало ворожих ударів, отож були в них і поранені. Хто — легко, а хтось — і тяжко. Артур пішов разом із товаришем Андрієм витягувати з-під вогню пораненого бійця. Ситуація складалася ніби сприятливо, обстріл ворожий поступово вщухав. Ніщо не віщувало біди.
Клята «пелюстка» біля Курдюмівки з неба впала
Шлях до опорної точки був сотні раз ходжений, отож кожна ямка й кожен камінець були обом знайомі. Спостерігали й за навколишньою місциною, дивились і під ноги, щоб випадково не наступити на те, що не треба. Ніби були уважними. І все ж… Андрій наступив на міну-«пелюстку» («лєпєсток»), якої тут раніше не було. Вона прилетіла сюди якийсь десяток хвилин тому. На цій «пелюстці» в Андрія постраждала ліва нога. Артур Терлецький зорієнтувався моментально, швидко наклав другові на поранену кінцівку турнікет. Після чого зробив три кроки назад і… Ці кроки були фатальними. Бо він сам зачепив іншу «пелюстку», яка причаїлася, злегка присипана на шляху. Поранення, як і в Андрія, лівої ноги. Зміг сам накласти собі турнікет.
Їх врятували бійці відділення, які зуміли подолати небезпечну відстань до хлопців, щоб зберегти життя своїх друзів. І Андрія, й Артура вони тягли 500 метрів тим небезпечним шляхом, будучи на краю леза смертельної небезпеки.
«Іншого варіанту я не бачив»
У сержанта Артура Терлецького було довге лікування по госпіталях. Одне до іншого єдналось, тяжке пошкодження лівої ноги, довге заживлення ран. Стопи — немає, отож вихід один — протез. Був тривалий період реабілітації, звикання до протезу. Вчився ходити на ньому, жити з металевою лівою кінцівкою. Було нелегко. Але йому не давала спокою одна думка: як це — опинитися в мирному житті, коли в країні триває війна? Як це спокійно сновигати рідною Верхнячкою, коли на Слобожанщині, на Донбасі та Херсонщині на нашу землю преться клята московська нечисть? А його досвід бойових дій, а його бойове вміння, а його військова майстерність? Невже вони нікому не потрібні, не важливі, не знадобляться новим бійцям, тим, хто освоює ази сучасного військового буття? І він тоді твердо вирішив, що повинен допомагати своїми уміннями новачкам, повинен бути з ними — іншого варіанту немає.
І сержант Артур Терлецький наполіг, домігся свого. Він повернувся у військовий стрій. Його рішення підтримали старші офіцери. Так Артур Юрійович став інструктором в одному з учбових підрозділів. Дарма, що замість лівої ноги — протез, дарма, що замість ступні кожен новий крок робить металева конструкція. Із лютого 2026 року він навчає у військовому підрозділі новачків (хай і не завжди молодих), воїнів, які роблять перші кроки до бойової майстерності, осягають бойове вміння. Для нього святим стало допомагати їм у цьому. А протез тут — зовсім не перешкода.
Свідчення його бойових заслуг — нагорода «Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня.
Василь МАРЧЕНКО, фото автора.
