Так склалося, що ювілей Олександра Жука припав минулого року на складний період у житті нашої держави. І він у ті дні був разом якщо не зі своїми духовними побратимами з українського козацтва, то з такими ж, як і сам, ветеранами органів внутрішніх справ. І в першому, і в другому випадку допомагали, як могли й чим могли, в організації оборонних заходів, у підтримці Збройних Сил України, в деяких моментах — в організації тероборони. Тож пенсіонеру було не до відзначень, святкувань, віншувань і заздравних побажань.
Серед його знайомих, друзів і товаришів виявилися й такі люди, які не забули, що 60-річний ювілей колишнього полковника міліції Жука припав на складний період минулої весни. Мабуть, найактивнішим виявився колишній підполковник Вадим Криницький, який, кажучи чесно, доклав певних зусиль, щоб Олександра Жука цьогоріч таки привітали належним чином. Ми зустрілися з Вадимом Михайловичем, поспілкувалися й дійшли думки, що про добру людину ніколи не пізно сказати добре слово.
— Про Олександра Жука в мене вже після перших наших зустрічей склалася чітка думка, що це — дуже мудра й водночас порядна людина, — розповів Вадим Криницький. — Переконатися в цьому мав нагоду, коли очолював Шполянський районний чи Ватутінський міський відділи міліції. Не раз тоді траплялись ситуації, владнати які вдавалося з допомогою Олександра Жука. Ось тоді й переконався, що він при потребі може й плече підставити, не побоїться звалити на себе певний вузол проблем, узяти шмат відповідальності. А головне — він добре орієнтувався в загальній ситуативній картині, що склалась як у певному регіоні, так і на загал на Черкащині. Його пропозиції завжди були слушні, доречні, своєчасні, аргументовані. І так, як я, тоді думав не один мій колега-ровесник у міліційних погонах. А пройшли роки, десятиліття й ми переконалися, що такий наш висновок не був хибний чи поверховий, бо життя лише підкреслило точність цієї оцінки.
— Ми з Олександром Григоровичем знайомі ще з 1980-их років, — пригадує колишній полковник міліції Микола Филь. — Я був заступником директора Черкаського ПТУ №22, а він — інспектором районної інспекції в справах неповнолітніх, тож точок перетину наших шляхів уже тоді не бракувало. А коли і я вдягнув міліційні погони, наші контакти стали більш часті й предметні. А особливо, коли я став старшим уповноваженим відділу карного розшуку УМВС в Черкаській області. Я не буду деталізувати розлогі спогади свого «розшукового» минулого, але скажу, що в наших буднях не бракувало ситуацій, до яких змушений був долучатися й Олександр Жук. До цього його зобов’язувала посада. Але він завжди виявляв неабиякий рівень професійної компетентності, високу порядність. Це була людина на своєму місці, без надмірних амбіцій. У суспільстві в той час не бракувало як заздрісників, так і тих, хто норовив у зручний момент комусь «підставити підніжку». Не бракувало й правдоборців, які не те що промах міліції, а навіть найменший натяк на хибну дію роздмухували при нагоді, як піп кадило. Але ми чітко знали: начальник відділу внутрішньої безпеки Олександр Жук розбереться в усьому, Жук — принциповий.
На посаді у відділі внутрішньої безпеки наш ювіляр Олександр Григорович найбільше контактував із колегою Олександром Одноралом. Власне, як пригадує Вадим Криницький, обидва Олександри часто міняли один одного на певній посаді. Але характерним лишалося одне: і про Жука, й про Однорала міліційні посадовці мали думку як про людей чесних і порядних. Коли я поцікавився цим у полковника міліції Однорала, Олександр Володимирович сказав:
— Все має дуже просте пояснення. Випадкові люди до нас не потрапляли, сюди брали лише перевірених службою, часом, зрештою — життям.
Народився Олександр Жук у канівському селі Таганча. Батько Григорій Йосипович був майстром виробничого навчання, мати Юлія Степанівна — кухарем у таганчанському дитбудинку. Сашко в школярські роки й не мріяв про міліційні погони, хотів стати льотчиком. Спробував зі своїми ровесниками Василем Авраменком і Віктором Радченком вступити до льотного вишу, але жодному з цієї таганчанської трійці не судилось тоді стати курсантами. Пішов навчатися в Черкаське ПТУ №22, опанував фах екскаваторника. А потім — армія. Служив на одній із прикордонних застав на Буковині, охороняв рубіж у високогір’ї Карпат. Там і виникла перша думка про подальшу службу. Тому після прощання з заставою поступив у Кишинівську спеціальну школу міліції. Погони лейтенанта міліції вдягнув у 1985 році. Служив у Золотоніському міськрайвідділі, Соснівському райвідділі м.Черкаси, обласному управлінні МВС. Добрим словом згадує колег по міліційній службі: Тараса Марунчака, Георгія Качура, Олександра Кружильного, Володимира Бінецького, Олександру Сметанко, Олександра Чекаленка та багатьох інших.
Пройдено великий шлях, прожито більшу частину життя. За межу вічності відійшли мати, а потім — і батько. Виросли сини Олександр і Денис. Вони не пішли батьковим шляхом, обрали інші професії. А сам Олександр Григорович після виходу на пенсію працював у банківській системі, нині — в одній з охоронних фірм. Підтримує контакти з колишніми колегами, активно співпрацює з козацьким товариством. Бо не звик сидіти, склавши руки, звик бути у вирі життя.
Василь МАРЧЕНКО, фото автора. м.Черкаси
На фото Олександр Жук другий зліва
