У лебединській кузні жінки ковалюють нарівні з чоловіками. На подвір’ї Миколи Волика, що в селі Лебедин на Шполянщині, місцеві умільці кують металеві скоби, їжаки, лопати, кирки, пічки-буржуйки та інші ковані речі за потребами земляків на фронті. Тут працюють на рівних і ковалі-жінки, й чоловіки.
Два роки тому Микола Волик облаштував у власному дворі в Лебедині майстерню з виготовлення металевих скоб.
— Це було 24 лютого 2022 року, коли розпочалася повномасштабна війна, — розповів засновник і менеджер кузні Микола Волик. — Друг Сергій Ковіта попросив знайти можливість виготовити 300 скоб для зведення бліндажів. Спорудивши в дворі спеціальну піч, ми зробили тоді три сотні скоб. Далі потреби збільшувалися: для оборони столиці змайстрували їх понад п’ять тисяч штук. На знак вдячності Сергій написав нам важливі слова: «Дякую вам за скоби. Тепер ми женемо цей набрід до кордону». Впевнившись у силах, ми почали робити не тільки скоби, а й сокири, кирки, буржуйки та багато іншого. На той час я мав певний досвід — 10 років працював будівельником. Але ковальству вчився з нуля. Контактував із майстрами з різних місць України, вони підказували, ділилися вміннями. Починали в дворі, а коли потреби зросли, йшла зима, звернувся в мережі до людей, щоб поділилися матеріалами для облаштування кузні. І люди поназносили, в кого що було, на місці колишньої теплиці перед городом змайстрували шалаш.
Микола Волик пригадує, що в кузні на перших порах працювали до десяти осіб, нині — 12-14, за потреби — два десятки. І не тільки місцеві, приїжджають із сусідніх населених пунктів — зі Шполи, Лип’янки, Сигнаївки, Матусова. Всі працюють на волонтерських засадах.
Сусід Олександр Медуха першим узявся допомагати Миколі Волику з організацією кузні. Каже, що професійних ковалів серед них немає. В команді — трактористи, водії, будівельники, швачки, пекарі, юристи:
— Коли в лютому два роки тому Сергій Ковіта написав про потребу в скобах, я попросився допомагати Колі. І він згодився працювати разом. У нього, майстровитого молодого господаря, а згодом і в інших умільців, навчився кувати, клепати, зварювати метал. Працювати з залізом — важко. Надихає, як наші воїни-земляки передають вдячність і запевняють, що від нас багато залежить у цьому протистоянні. Влітку, як надходили запити про потреби, працювали й цілу ніч…
Нині майстерня виросла до справжнісінької кузні. На чільній стіні — портрет земляка Сергія Ковіти, який поповнив небесне воїнство. Сергій Валентинович із 19-річного віку захищав Україну: з 2014-го
брав участь в АТО на Сході України. Під час масштабного вторгнення був командиром відділення 3 механізованої роти 1 механізованого батальйону 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Це він ще за життя згуртував команду земляків. Незримо об’єднує її й тепер у праці, завдяки якій збережено життя не одного воїна. З волонтерами трудиться пліч-о-пліч його батько, Валентин Ковіта.
— Мої обидва сини воювали, — крізь сльози говорить батько Героя. — Старший Сергій — із 2014 року, менший Роман — із 2019-го. Сергій загинув 5 травня 2022 року від ворожої артилерії при звільнені села Українка Харківської області. Сини служили тоді разом, а за кілька днів до трагедії Роман поїхав на навчання, там отримав трагічну звістку про втрату брата. Нині Романа комісували за станом здоров’я. Тут, у кузні, я ніби працюю із старшим сином. Швидше б уже Перемога наших воїнів над цими гадами, щоб їх тут не було. А ми хочемо хоч чимось допомогти хлопцям, щоб вони могли зробити собі надійні криївки. Скоби — це якраз те, що їм дуже потрібно. Де скоб немає, там, буває, вибуховою хвилею зносить бліндаж і закидає хлопців колодами…
Жінки ковалюють нарівні з чоловіками. Першими до команди долучилися Дарія Прикуп, Каріна Чех, згодом почали приїжджати та пробувати власні сили інші волонтерки.
— Жінки прагнуть допомагати чоловікам, хоч із металом кожна робота тяжка: і скоби розжарювати, й різати, й зварювати, — говорить Микола. — Але наші дівчата — великі молодці, вони працюють не слабше за чоловіків, гарно справляються з поставленими завданнями. У нас жінки-українки — то велика сила.
Шполянка Алла Грунь працювати до кузні приїхала на заклик у мережі. В житті вона навчилася різної роботи: і швачка, й масажистка, й пекар. Ось уже другий рік після роботи постійно їздить у Лебедин, щоб підтримати земляків на фронті.
— Спершу приїхала спробувати, чи зможу, — розповіла Алла. — Вийшло, зуміла, тож вирішила долучитися до дружньої команди, допомагати нашим хлопцям. Насправді, хоч і не жіноча це робота, але немає тут нічого тяжкого, ми вже звикли. Надихає те, що спільно куємо Перемогу українського війська.
З тієї ж причини до команди лебединських ковалів долучилася й Анжела Крижанівська.
— В той час від хлопців із фронту надійшов великий запит на скоби, — пригадала Анжела. — Людей бракувало, бо влітку був важкий період. Тому вирішила випробувати й свої сили. Було непросто, навіть сумнівалася, чи зумію, тому що кувати важко. Але навчилася, працюю з задоволенням. Бо жінка може все. Тим більше, що головне наше бажання — допомагати ЗСУ.
Шполянка Олена Олійник приїздить у кузню чи не щодня. Їй теж спочатку було важко працювати з арматурою біля пекельного вогню. Та, запевняє, що гріють душу не лише вогонь із печі, а й думки про тих, кому важче.
— Нашим захисникам потрібна підтримка й допомога, щоб розуміли, що вони — не самі, — вважає волонтерка. — В оборонців рідної землі є надійний тил, на який можуть спиратися, є основа.
Марина Медуха з Лебедина — швачка за фахом. Вона не лише підтримала ініціативу сина Олександра займатися в кузні, а й сама стала до горна. А під час відпочинку від важкої праці й удома теж часу не гає: плете шкарпетки, що зігрівають воїнів. За два роки вив’язала вже майже сотню пар.
— Коли почалася масштабна війна, мій син допомагав Миколі в кузні. Далі до них приєдналася й я, тож разом із ними по сьогоднішній день. Допомагаємо хлопцям усім, що їм треба, — поділилася Марина Медуха. — Ще й хочемо, щоб їм тепленько було. Перемоги хочемо, Перемоги!
У лебединській кузні працюють і майстри-самоучки, й фахівці. Серед них — шполянин Руслан Бурківський, кваліфікований зварювальник. У вільний від основної роботи час — волонтерить.
— Я тут, бо треба допомогти воїнам-землякам, працювати на Перемогу, — впевнений Руслан. — Дуже важке випробування припало на наш час. Ситуація в країні така, що треба згуртуватися, як єдине ціле. Тож хочу долучити і свій внесок у Перемогу в цій війні. Зараз зварюю кирки, хлопці цією киркою копають окопи, бліндажі.
Про кузню, де жінки нарівні з чоловіками виконують важку роботу для допомоги фронту, Руслан Бурківський дізнався з інтернету.
— Мені стало соромно, що жінки під час війни мусять виконувати таку тяжку чоловічу роботу, — зізнався майстер. — Зателефонував до Миколи, запропонував свої послуги. Оскільки я — зварювальник за фахом, то знайшов собі місце тут, де максимально ефективний. Зварювальників не так і багато в кузні.
Разом за два роки лебединські умільці виготовили 160 000 скоб, 127 буржуйок, 7 400 сокир, 13 000 кирок, 8 000 їжаків, 1 100 триніг для приготування їжі, 10 000 саперних лопат, 6 700 молотків. Кують і далі. Плетуть ще й сітки.
Найскладніше у їхній праці — не фізичне навантаження. Дедалі важче залучати донати. Для забезпечення фронту робіт Микола Волик організовує збір коштів на придбання матеріалів і відправку вантажів. За кожної потреби відкриває збір у фейсбуці на сторінці «Коля Волик (Лебединська Кузня)». І люди допомагають, хто як може.
— Наша робота тут починається не з кування, — зазначає юристка Тетяна Чепур зі Шполи. — Отримавши запит, ми шукаємо гроші, щоб закупити арматуру. От і сьогодні ми доковуємо, а на завтра вже матеріалів немає. Ми самі шукаємо, й самі куємо. Тому іноді важче знайти кошти, ніж працювати з металом.
Наразі в лебединських ковалів більшає запитів. А коштів бракує. Вони звертаються до небайдужих земляків із проханням про допомогу. Донатити можна на картку Миколи Миколайовича Волика в ПриватБанку 5457082221613792.
Тетяна КАЛИНОВСЬКА, с.Лебедин на Шполянщині
Фото Тетяни Калиновської та Олександра Костирка
Читайте також: «З любов’ю з Томашівки»
