А спонукало до цієї поїздки небайдужих душею козаків-волонтерів те, що цей військовий підрозділ тривалий час лишався поза зоною уваги (про це вже писалось на сторінках «Черкаського краю» після першої поїздки сюди в лютому). Тож волонтери вирішили навідати цю бойову одиницю за першої ж нагоди. Й ось у теплі квітневі дні вдалося поїхати в цей глухий куток Харківщини.
Організацію поїздки взяли на себе отамани козацтва Черкащини Віталій Чепелуха та Василь Поліщук. Василь Васильович запросив до поїздки козака-фермера зі Станіславчика Ставищанського району Київщини Сергія Бурлаку, який і сів за кермо власної місткої вантажно-пасажирської автівки. Дизельним пальним для неї поділилися козацька родина Миколи Дергалюка та ще один жашківчанин-патріот Олег Плющ. Жашківське підприємство ТОВ «Нові Продукти Україна», як завжди, вділило мінеральної води власного розливу та вдосталь свого знаменитого й знаного на фронтах енергетичного напою. Про різноманітні смаколики, добреники, пиріжки й вареники подбали Віталій Чепелуха та його козацьке й волонтерське оточення. Зокрема жителька Черкас пенсіонерка Любов Авраменко, дізнавшись про поїздку, придбала не багато й не мало, а 10 ящиків апельсинів та мандаринів, щоб усім бійцям вистачило.
Вперше до складу волонтерської групи увійшли два, так би мовити, новачки. Це козаки Василь Вікторук із Охматова на Жашківщині та Олександр Линник із Іваньок на Маньківщині. Василь Іванович волонтерить як на Київщині, так і з земляками ГО «Охматівська Січ». А Олександр Петрович є активістом Іваньківської сотні, яка орудує під командою Юрія Возовітова. До місця збору групи Юрій Возовітов доправив не лише свого активіста-побратима Олександра Линника, а й привіз чималий набір продуктів, який зібрали козаки-волонтери його сотні.
Нічний Харків волонтери об’їжджали об’їзною дорогою. Коли були за північною околицею міста, з нашою автівкою сталася біда: зламалася гальмівна колодка на передньому колесі. Ніч, темно, хоч око виколи, а мусимо при сякому-такому світлі ліхтариків усувати поломку. Ремонтувались десь із пів на другу до третьої години ночі. В хід пішли всі ліхтарики, які в кого були. Знадобився й ліхтарик, який був у мене — один із тих, який на Новий рік надіслав черкаським колегам журналіст і видавець із Японії Джунічі Ковака. Ось тоді я добрим словом і згадував добродія Коваку з далекої Японії та дякував йому за цей ніби й скромний, а насправді такий цінний дарунок, що добряче виручив у цій аварійній ситуації.
Але зламане авто — не найбільша неприємність тієї нашої харківської ночі. Вже із перших хвилин вимушеної зупинки ми запримітили праворуч від себе в північному напрямку вогняні траси та спалахи хоч і в зоряному, але темному небі. Долинав і звук кулеметних черг та вибухів із тієї небесної високості. З кожною хвилиною стрілянина в небо ставала до нас все ближче. А потім із нічної темряви почувся й набридливий звук мопеда, який все дужчав. Стало зрозуміло й без слів: це російські «шахеди», якими із сусідньої білгородської області ворог атакував Харків. Торохтів і торохтів мопед, хоча по ньому рясно сипалися кулеметні черги. Кулі летіли як зліва, так і справа, як навперейми спереду, так і навздогінці ззаду. Стало зрозуміло, що торохтить у небесах не одна ворожа залізяка, що несе смерть, їх там кілька. Наростало торохтіння, але наростав і обстріл, у результаті якого на землю почало сипатись шмаття пошкоджених шахедів — десь ближче до нас, десь — далі.
Деяких безпілотників загибель дістала, мабуть, перед околицями міста. Скільки їх тієї ночі атакувало Харків, навіть не беруся достеменно стверджувати, але був їх там не один і не два десятки. Бо русні зручно обстрілювати зі своєї території Харків, околиці якого — за якихось два, два з половиною десятки кілометрів від кордону. І жителям столиці Слобожанщини доводиться терпіти таке життя щоночі. Воістину багатостраждальний Харків.
На жаль, на фронті нас також чекала одна прикрість. Ми сподівались побачитись із Віктором Мауріним, уродженцем Дахнівки, який, власне, свого часу й запросив нас у першу поїздку на цю ділянку фронту. Але напередодні приїзду Віктор, перебуваючи на бойовій позиції, під час ворожого обстрілу отримав контузію і його відправили на лікування. Волонтери змогли поспілкуватися з ним телефоном і побажати відважному бійцеві якомога швидшого одужання.
Він народився й провів дитинство та юність у Чапаєвці (тепер — Благодатне) через Дніпро навпроти Черкас. Там і в школу ходив, і в колгоспі перші гроші заробляв, працюючи під час літніх канікул. Добрим словом згадує керівника чапаєвського колгоспу Анатолія Марченка, педагогів школи, ровесників-односельчан. Батьки — Микола Андрійович та Олена Степанівна і зараз у селі, а він перебрався в Черкаси. Там чекає його родина — дружина Юлія та троє синів — Євгеній, Артем та Тимофій. Олег Новик — військовий зі стажем, вже йде 24-ий рік вислуги. Цей підрозділ очолює з серпня минулого року. Найстарший з його синів — Євгеній — також був військовим, воював, знає, так би мовити, ціну батькового хліба.
— За щоденними клопотами, немає інколи часу й угору глянути, — говорить Олег Миколайович. — Але якщо з’являється вільна хвилина, то зринають спогади й про Чапаєвку, і про Черкаси, про родину, батьків, діток, друзів. Спога ди душу гріють, оберігають її від подихів війни. В підрозділі в нас є трохи й земляків. Усі вони не те, що мотивовані, вони мають ще дві великі переваги. Це те, що в силу своєї специфіки наш підрозділ особливо згуртований і загартований. Згуртований щирим бойовим побратимством, почуттям єдності, відчуттям своєї відповідальності, свого дружнього ставлення один до одного. А загартований у боях із ворогом, у сутичках із його ДРГ, з відбиттям його атак. Це властиво всьому особовому складу підрозділу.
В підрозділі, очолюваному Олегом Новиком, ми зустрілися з Олегом Копичею. Він — із Черкас, там у нього мама Алла Григорівна. Він — колишній будівельник. На «нулі» — вже восьмий місяць.
Поруч із Олегом Копичею служать Павло Ліснічук та Богдан Односумов. Постатями — різні, один — високий, інший — нижчий. Але обидва — товариські, доброзичливі. Виявилось, що Павло й Богдан — односельці, обоє з Червоної Слободи. Обоє цікавились, як там на Черкащині, чи постукала вже весна у червонослобідські хати, чи квітнуть сади. На цьому «нулі» обоє — вісім місяців. І стоять міцно, намагаються здолати найменший намір ворога ступити бодай крок вперед.
Василь МАРЧЕНКО, фото автора. Фронтова Слобожанщина
Читайте також: Діаспора підсобила з автівкою
