«Коли проїжджаєте з Канева в Черкаси чи навпаки, зверніть увагу на пам’ятний знак: піраміду з каменю при дорозі в долині Росі біля села Межиріч», — починає свою розповідь у фейсбуці Віталій ГРИЩЕНКО, заступник директора з наукової роботи Канівського природного заповідника.
Дехто ще й разу на своєму віку не бачив, щоб пам’ятник меліораторам та підтопило! Але є спогади й про те, як він стояв не частково, як цього року, а по вершок у воді, коли розливалася Рось і біда була ближнім селам. Адже стоїть він на місці старого русла.
Пам’ятник, змурований ще за царя, дещо видозмінювався: спочатку шпиль піраміди прикрашав орел, у радянські часи — герб СРСР із серпом і молотом, та ще й назвали знак «Перемога праці». Були й ланцюги, та покрали. Тепер пам’ятник — без ідеологічних ознак. Втім, все по черзі.
«Табличка на ньому ні про що цікаве не говорить («Збудовано жителями навколишніх сіл на честь осушення заплави річки Рось в 1914 році»), тож і інтересу він особливого не викликає, — продовжує Віталій Грищенко. — Часто його називають пам’ятником меліораторам, хоч мова тут іде зовсім не про банальних канавокопачів. Цей кам’яний знак нагадує про катастрофічні події, які відбулися вже понад сто років тому. Про них варто знати хоча б для того, щоб менше робити таких дурниць.
Передісторія. Канівщина колись була лісовим краєм. По пагорбах правого берега Дніпра суцільні лісові масиви тягнулися від Полісся аж до Чорного лісу на межі зі степом. Нещадно вирубувати для різних господарських потреб їх почали ще в часи Речі Посполитої. На початку XVII ст. в Європі був великий попит на поташ (карбонат калію), який використовувався для виробництва скла, мила, фарб і т.д. Добували його тоді виварюванням із деревного попелу. На виготовлення бочки поташу вагою 52 пуди треба було спалити близько 40 кубометрів дров, передусім листяних порід. Тисячі гектарів лісу пішли в буквальному розумінні на попіл. В історичних книгах можна знайти вислів: «продати ліс на попіл». Він якраз про це.
Про давні події нагадує топоніміка краю. У назвах багатьох сіл трапляються слова «буда», «гута», «поташня». Означають вони місце, де спалювали деревину й добували поташ. У гутах з його використанням виробляли скло.
Так от, у результаті хижацького вирубування вже в 1622 році постало питання про закриття буди в Канівському старостві, бо виробництво стало нерентабельним — поблизу не залишилося придатного лісу, а возити здалеку було невигідно. Так тривало сотні років. Коли лісам на деякий час давали спокій, вони потроху відновлювалися (хоч це вже були похідні ліси), потім усе знову повторювалося.
Вирубування лісів призвело до шаленого розгулу ерозії, яку посилювало ще й розорювання схилів. Канівщина відома у світі визначними місцями. І це не тільки могила Тараса Шевченка та житло мисливців на мамонтів, знайдене в Межирічі. Тут найдовший у Європі яр (Великий Хмільнянський), і найглибший яр (Костянецький). Якраз саме Великим Хмільнянським яром у 1903 році прокотився потужний селевий потік. Він зніс частину села Хмільна і повністю перегородив Рось. А вже вона геть змила інше село — Михайлівку. Утворився величезний став площею понад 1000 гектарів. Цілі каравани землечерпалок працювали до 1911 року, щоб прорізати нове русло завдовжки близько 10 кілометрів. Меліоративні роботи затяглися аж до 1914 року.
Тож не дивно, що вдячні місцеві селяни поставили пам’ятний знак. Тільки от вони не написали, що самі й були винуватцями всієї тієї катавасії…
