Ми живемо в епоху, коли благодійність подекуди перетворюється на елемент публічного успіху. Та, поки одні б’ють себе в груди та кричать на весь світ «Я — волонтер!», десь у тиші, далеко від столичних кабінетів, живе зовсім інша правда, що не потребує реклами.
Будинок культури став волонтерським штабом
У звичайному українському селі Піщане живе та працює жінка, яка не бере участі у перегонах за визнанням. Любов Шеремет просто робить те, що вважає своїм обов’язком. Поки світ змагається за увагу, вона тихо, день за днем, здійснює неможливе. Адже її особистий успіх вимірюється не грошима, а кількістю бійців, які завдяки її невтомній праці змогли вижити на передовій.
Спробуйте заговорити з нею про особисті заслуги — й одразу натрапите на м’який, але непохитний, спротив. Пані Люба категорично не сприймає, коли про неї говорять, як про єдину героїню. Вона не присвоює собі жодної посилки з допомогою чи доставленого вантажу. Щоразу, коли хтось намагається висловити їй персональну вдячність, вона починає називати імена — десятки, сотні імен! Згадує кожного односельця, знайомого чи незнайомого, хто приніс бодай одну банку консервації, долучився гривнею, сів за кермо, ініціював збір чи підставив плече у найважчу хвилину. Вона щиро переконана, що є лише маленькою ланкою великого живого ланцюга. Жінка дбайливо зберігає в пам’яті імена кожного, хто стояв поруч із перших днів і хто залишається в строю до сьогодні. В цій здатності бачити й цінувати інших — уся її суть. Вона не будує собі пам’ятник — вона єднає людей.
Для неї, як і для мільйонів українців, той чорний четвер 24 лютого 2022 року назавжди закарбувався в пам’яті до найдрібніших деталей. Ранок починався, як зазвичай, із буденних хатніх клопотів. Страшну звістку дізналася від матері, яка щойно ввімкнула телевізор і тихо, заціпеніло, вимовила слова, від яких усередині все похололо: «Любо, почалася війна…»
Дорога на роботу того дня була схожа на затяжний тривожний сон. У центрі села на вулицях стояли люди — розгублені, стривожені, зі страхом і нерозумінням в очах. Світ навколо руйнувався. Прийшовши до будинку культури, Люба ввімкнула місцеве радіо. Її голос не тремтів. Вона попросила односельців заспокоїтися, не піддаватися паніці та, головне, згуртуватися. З тієї миті сільський будинок культури став волонтерським штабом і координаційним центром. Саме там із перших годин закипіла велика спільна робота, що не зупиняється й досі.
Заради тих, хто залишився
в строю
Для Любові Шеремет війна почалася не в лютому 2022-го. Вона прийшла в її життя на вісім років раніше — найстрашнішим, невимовним болем. У 2014 році на Луганщині загинув її син Руслан на позивний «Світлячок». Здавалося, тоді її світ мав згаснути назавжди. Але Любов Петрівна знайшла в собі сили жити далі — заради тих, хто залишився в строю.
І саме побратими її сина першими нагадали про себе у 2022 році. Зі знівеченої Бучі пролунав дзвінок: хлопці, які колись стояли пліч-о-пліч із її Русланом, попросили про допомогу. Це була її найперша поїздка — туди, де пахнуло порохом і смертю. Любов Петрівна не вагалася ні секунди. Вона збирала цей перший вантаж не просто як волонтерка, а везла його як Мати, яка крізь роки та відстані продовжує піклуватися про друзів свого полеглого сина. Саме тоді серед руїн Бучі й закріпився цей невидимий, але міцний, зв’язок. Вона втратила сина, але його побратими стали її дітьми, а вона — їхньою спільною Мамою.
Коли слухаєш Любов Петрівну, перехоплює подих від усвідомлення того, яка велика й жертовна любов живе у материнському серці. Вона говорить про це просто, без жодного пафосу, але від її слів на очах неминуче виступають сльози. «Коли я обіймаю хлопців там, на передовій, у мене таке враження, що обіймаю свого сина. Ніби він — живий, це його я пригортаю до серця, і цим живу, — розповідає вона. — Це — той невидимий зв’язок, що тримає мене на цьому світі та додає сил рухатися далі. Тому, коли знову лунає телефонний дзвінок, і хлопці кажуть, що їм щось потрібно, я не думаю про втому чи небезпеку. Я просто збираюся та їду. Їду, щоб знову обійняти свого сина…»
У цих обіймах на лінії вогню стираються межі між життям і смертю. Бійці відчувають материнське тепло. Вони знають: коли приїжджає Любов Петрівна, з нею прибуває не просто машина з провізією чи спорядженням. Із нею приїжджає безумовна, рятівна материнська любов. Для них вона давно стала символом того, що вдома на них чекають так, як може чекати тільки мама.
Майже нереальні
для громади цифри
Нині результати титанічної безкорисливої праці Любові Шеремет і всієї Піщанської громади можна побачити наочно. У будинку культури, сільському музеї, вдома у Любові Шеремет зберігаються особливі подарунки. Ні, це не золоті кубки чи дорогі сувеніри, це — святині війни. Прапори, на яких маркерами виведені слова, від яких щемить серце: «Мамі Любі — за підтримку від 72-ої ОМБР», «Низький вам уклін від «Айдару»… Автографи та подяки від бійців легендарної 30-ої ОМБР, 115-ої бригади, 10-го мотопіхотного батальйону, розвідників і багатьох-багатьох інших військових підрозділів. Усіх не перелічити. А ще — шеврони бойових бригад, подяки, грамоти, вироби з уламків снарядів і набоїв. Кожен такий предмет — знак глибокої вдячності від тих, хто тримає фронт.
Любов Шеремет має чимало особистих нагород, хоча сама про них говорити не любить. На її рахунку — орден «Патріот України», «Хрест Честі і Слави», відзнака від 5-ої ОМБР, медалі за волонтерську діяльність…
Любов Петрівна — відома й поважна постать у рідному краї. Депутатка Піщанської сільської ради — людина, якій земляки роками довіряють свої голоси. Про її професіоналізм свідчить почесне звання «Заслужений працівник культури України». За особливі заслуги перед українським народом у 2018 році вона була нагороджена Почесною грамотою Верховної Ради України.
За цими нагородами та подарунками — колосальні, майже нереальні для однієї громади цифри. Під час повномасштабного вторгнення на фронт вони передали 124 автомобілі! І все це — завдяки родині Героя України, відомого аграрія Миколи Васильченка та колективу СТОВ «Агрофірма «Маяк». Координацію та передачу техніки здійснював його син — директор агрофірми Олексій Васильченко. На потреби фронту спрямували 2120 FPV-дронів, 10 квадрокоптерів Mavic 3 Pro, 2750 турнікетів, 98 зарядних станцій. Бандажі, рації, спорядження, ноші, спальники, автомобільні шини, буржуйки, газові плити, холодильники, бронежилети, каремати, медикаменти, продукти, будівельна плівка, постільна білизна, ковдри… І це — далеко не повний перелік.
Допомога захисникам,
як щоденна робота
Допомога фронту вже давно стала для піщанців чимось таким же звичним, як і щоденна робота. З перших днів до будинку культури несуть усе: овочі з власних городів, фрукти з садів, домашню випічку, яка, за словами хлопців, на передовій пахне рідною домівкою. Справжнім випробуванням на згуртованість став момент, коли постало завдання переробити дев’ять тонн м’яса. У звичайних домашніх умовах, у власних автоклавах, на своїх кухнях піщанці зробили неможливе — перетворили тонни сировини на тисячі банок домашньої тушонки.
«Одного разу я просто не змогла стримати сліз, — згадує Любов Петрівна. — До нас прийшла старенька бабуся. Вона зі своєї мізерної пенсії принесла двісті гривень, поклала їх на стіл і сказала: „Купіть щось діткам від мене”. Жінка пішла, а я розплакалася…»
Тож кожна грамота тут — це подяка людям, які не шукають слави, а просто роблять усе можливе для своїх захисників.
Любов Петрівна ніколи не вела й не веде обліку своїх поїздок на фронт. Вона не рахує кілометри та виїзди. Колись, на початку, це було значно частіше — машина вирушала на передову двічі, а то й тричі на тиждень. Зараз поїздки відбуваються рідше, але залишаються такими ж вагомими.
За кожним рейсом, за кожним доставленим вантажем завжди стоять конкретні люди. Любов Петрівна не втомлюється повторювати: цей результат — заслуга всієї громади. Вона щиро дякує колективам установ та організацій, пенсіонерам, кожному жителю села, керівництву СТОВ «Маяк» і всім, хто підставляє плече. Жінка зізнається, що свідомо боїться називати конкретні прізвища — адже помічників і небайдужих сердець стільки, що випадково пропущене ім’я може когось образити. Для неї дорогий і важливий внесок абсолютно кожного.
Та є в її житті людина, чия підтримка стала міцним фундаментом волонтерської праці. Це — її чоловік. Любов Петрівна знає: що б не сталося, Сергій — завжди поруч і зрозуміє її з пів слова. Він для неї — не просто помічник, який підтримує волонтерство фінансово та бере на себе побутові клопоти. Він — той, хто вміє вчасно знайти правильні слова, коли здається, що сили вже — на межі. У хвилини найбільшої втоми, коли опускаються руки, чоловікова підтримка додає їй того найціннішого ресурсу, щоб підвестися й знову вирушити в дорогу.
Мрія, що дає сили жити
У мами Люби — одна-єдина мрія. Вона не думає про відпочинок, нагороди чи повернення до колишнього спокійного життя. Вона живе днем, який обов’язково настане, — Днем нашої Перемоги. В її уяві цей день має цілком конкретний маршрут і неймовірні кольори: великий український прапор на всю вулицю, що носить ім’я її загиблого сина Руслана Шеремета. Дівчата в українських строях, які співають Гімн України. І один великий святковий стіл. Вона мріє, щоб колони військових машин, повертаючись додому з фронту, не минали їхнє село, а хлопці навмисно робили гак і заїжджали просто в її двір. Їй хочеться, щоб уся громада вийшла на дорогу та побачилися ті, хто робив неможливе на передовій, і ті, хто, згуртувавшись разом із мамою Любою, тримав для них тил. Вона зустріне їх із короваєм, знову обійме кожного свого «сина» — але вже не поспіхом, не під канонаду вибухів і без тривожного очікування, а під мирним українським небом. Це бажання дає їй сили жити, збирати допомогу і крок за кроком наближати таку омріяну зустріч.
І коли її «сини» повертатимуться додому, вони обов’язково заїдуть у її двір. Бо в ньому на них чекає Мама Люба…
Людмила ЛИТВИНЕНКО