Казкар-лірник Олександр Власюк, наш земляк з Умані, більш відомий як Сашко Лірник, нині зароджує інтерес до української мови й культури у дітей-переселенців, розповідає «Суспільне». Працює зараз у Мельниках, що в Холодному Яру. Розповідає дітям казки, іграми та оповідями заохочує дітей до вивчення української.
«Не знаю, як це назвати. Виховник — голосно звучить. Дітям просто треба увага — українська увага. Багато діток із російськомовних родин. Своїм завданням вважаю направити їх, щоб вони стали українськими, щоб розуміли: їх не кинули, вони потрібні», каже він.
У Мельники дітей привозять автобусами, годують, водять по екскурсіях, майстернях. Вони випікають хліб, граються з тваринами. «Це своєрідний реабілітаційний центр», — говорить письменник.
«Я вмію знаходити підхід до кожного. Комусь подобається, коли він пробує сказати якесь українське слово, а ми всі йому аплодуємо. Як клуб анонімних українолюбів…»
Українці роз’їхалися світом: «А там Польща, Німеччина, Австралія, Португалія. Українців там багато, а книжок українських нема. А дітей треба виховувати. Бо вони стануть португальцями, поляками й німцями», — пояснює казкар.
Українську дитячу книжку Сашко Лірник називає примітивною і досі андеграундною, не заповненою розумними творами. «Написав про білочок, мурашечок, і ти — вже дитячий письменник… Діти не дурніші за дорослих. Вони просто інакше сприймають світ. Навіть гостріше і глибше. Для них треба писати краще», — ділиться відвертостями казкар.
Каже, що свої казки пише не для грошей чи слави, а «щоб у дітей у пам’яті залишилося, що вони бачили, що чули під час наших зустрічей. Це буде частиною їхньої особистої історії. Попробував вареники, подивився «Пропала грамота», і став українцем. Не тому, що по паспорту, а тому, що я належу, я обрав цю культуру».
Сашко Лірник розсилає свої аудіоказки за добровільні пожертви. Переказує кошти на ЗСУ.
