Днями серед сімейних журналістських архівів трапилися пожовклі листки роздрукованого тексту передачі обласного радіо за 1991 рік. (У радянські часи перед тим, як пускати передачу в ефір, текстовий варіант треба було носити на цензуру в кабінети влади, а потім ще деякий час традиція роздруковувати звук зберігалася.) Репортаж був про те, як жовтневого дня 1991 у Мельниках на Чигиринщині активісти національного руху встановили пам’ятного хреста Василю Чучупаці, учителю, а згодом — отаману Холодноярської Республіки. Загинув він весною 1920, захищаючи омріяну, молоду, два з половиною роки як створену українську державу.
Пізніше патріотичні організації встановили куди примітніші, кам’яні пам’ятники: зокрема, 28 жовтня 1995 року на місці останнього бою Василя Чучупаки з’явився меморіальний знак українським повстанцям Холодного Яру.
Та, читаючи рядки того радіорепортажу, раптом пронизують свідомість вичитані в ньому пророчі слова лідера черкаського осередку християнсько-демократичної партії Петра Похнатюка: «Може, і нам за свою рідну Вітчизну доведеться стати, як і Василь Чучупака, як Коцур, як інші…» Сказані на горі Гродок у Мельниках тридцять три роки тому, ці слова так резонують із сьогоднішньою війною проти імперських амбіцій росії. «Можливо, знову загримлять гармати, І танк зімне пшеницю на лану, І буде плакать і журитись мати, Коли сини ітимуть на війну», — передчував Василь Симоненко.
Як виявилося, була публікація про встановлення хреста Василю Чучупаці й у нашій газеті — в «Черкаському краї» від 17 жовтня 1991 року. Авторка — Катерина Коваль. Як усе сприймалося тоді, за кілька місяців до референдуму, на який виносилося питання: «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?».
Подаємо цю публікацію з архіву редакції нашої газети (скорочено).
Україні — волю! Ці слова для багатьох наших земляків уособлювали нездійсненну мрію. Після століть боротьби, після століть руйнування. І тепер, коли народжується наша Незалежність, важливо пізнати свою правдиву історію, повернути нації її зневажену честь і гідність.
— Через цих «героїв» хати в селі попалили. Хто там зна, чого вони хотіли… Тепер ніхто нікому не вірить. А ми як були рабами, так рабами і помремо, — зустріли нас у Мельниках сільські бабусі на лавочці.
У багатьох із них позаду важка, здається, нестерпна доля… Тяжка робота в колгоспі й удома, заміжжя, якщо щасливе. Тільки й заробили за ті роки, що по 100 карбованців пенсії.
— Що вони там пам’ятають? А я тоді, дванадцятирічна, корів пасла, — згадує баба Мотря. — Бачила, як розправлялися з ними червоноармійці. А потім хати їхні палили. І Чижів, і баби Пудихи, і Шваїв. То котовці зайдуть у село і палять, то будьонівці. А за що? За вільну Україну вони виступали. За неї й такі муки прийняли…
— Еге ж! Їх поважали в селі, бо вони добре до селян ставилися. Вони нікого не грабували, за свою незалежність воювали і все, — скаже потім бабуся Єфимія, котрій тоді було 16 років.
…Спробуймо відновити хронологію тих подій так, як вдалося це зробити краєзнавцю із Золотоноші М.Ф.Пономаренку.
Коли в Києві повалили уряд Центральної Ради, а збройні сили Української Народної Республіки, які очолював головний отаман Симон Петлюра, були фактично роздріблені, сюди, углиб Холодного Яру, відступили останні знекровлені частини цих військ.
Перший раз — ще за часів Богдана Хмельницького, другий — у ХVIII столітті (тут святили свої ножі гайдамаки). Саме «гайдамаками» називають старожили й учасників холодноярських подій 1919-1921 років. «І повіє огонь новий з Холодного Яру» — ніби пророкував Тарас Шевченко. Повіяв.
У березні 1919 тут, у Мельниках, народилася Холодноярська Республіка, яку захищали черкаські, а з ними полтавські, таврійські, херсонські, галицькі, кубанські й донецькі воїни. Мотронин монастир підтримував їх. Монашки навіть ходили у розвідку і доглядали за пораненими. Отаманом республіки був 25-річний Василь Чучупака, який народився тут і виріс. За 1919 рік тільки з цього села в боях загинуло понад 300 козаків під жовто-блакитним прапором, на якому було написано «Воля Україні або смерть!».
Серпень 1919. На територію нинішньої Черкащини вдерлися денікінці, що воювали за «единую неделимую». Нищівними ударами холодноярці вибили їх із Чигирина і з усього повіту.
Жовтень 1919. Червоні війська щільно оточили Чигиринщину. Далі протягом двох років у боях загинули Чучупака, Коцур та інші. Останні сили відбирав голод.
Жовтень 1921 року. Змучені голодом залишки колись 30-тисячної армії в облозі здалися в полон. Деякі загони поодинці діяли ще кілька років. З поваленням Холодноярської Республіки — а саме тут трималися борці найдовше — впав останній бастіон молодої Української Народної Республіки.
— Коли я перший раз приїхав у село і звернувся до місцевої влади, то почув: «Це були бандити», — розповідає лідер черкаського осередку християнсько-демократичної партії Петро Похнатюк. — Але ж Чучупака та його побратими билися за те, що відстоюємо і ми сьогодні: за незалежність України.
Так, зараз ми знаємо про ці події дуже мало, адже нам змалечку вбивали в голови: Петлюра — це ворог, а Грушевський — теж ворог і націоналіст. Тому-то й вибілене було це повстання в людській пам’яті. Хоча головне ми тепер знаємо: тут люди стояли за Україну, за хати свої й близьких.
— У Чучупаки служили мої брати — Петро і Микита, — згадує Параска Оверківна Чиж. — Не судилося їм бачити Україну вільною. Формування Будьонного було сильнішим. Розбили їх ущент. Дев’ять годочків мені тоді було. Петра привезли в село помученого. Прив’язали до коней і гнали на край села… А коли вдруге прив’язали його і пустили за кіньми, то він вже не витримав, помер, бідолашний. Тільки й встиг сказати: «Мамо, яку ти мені долю дала?». А хату нашу більшовики спалили.
Ось що згадує учасник тих подій Ю.Горліс-Горський у своїй книзі «Холодний Яр», що вийшла у Львові у 1936: «Задихаючись від смороду паленини, ідемо вулицями села. Деякі хати і будівлі догоряли, деякі ще горіли. Попід спаленими плотами і будівлями — трупи застрілених селян, жінок, дітей. «Умиротворювали» червоні «спасителі» України завзято: коло церкви, що димилася, труп священника, роздягнений наголо. З довгого волосся і бороди — повиривані пасми. Живіт розрізаний навхрест. Коло священника — дружина і діти».
— Я тільки пам’ятаю, як його несли, — розповідала Настя Мефодіївна Іванченко, згадуючи Василя Чучупаку. — Красивий такий був, ще не жонатий. Його більшовики в лісі наздогнали. Василь вистрелив у себе. А тих, що наздоганяли, взяли в полон і погнали на Кам’янку. Всі ці хлопці були грамотні, офіцерські школи позакінчували. Мій батько, місцевий учитель, дружив із ними. А потім був за це репресований. Бо він, як і ті хлопці, за самостійну Україну виступав. Це батько розказував. Він тільки того до них не пішов, що нас у нього дев’ятеро було. Не врятувало. Коли батька арештували, порозбігалися всі ми хто куди… Усе пережили — і голод, і нестатки. Я у 18 років — куди ж діватися! — заміж пішла. Не любила, а втекла до нього, в сусіднє село.
Нам би дожить-таки, як вони й мріяли, щоб Україна була вільною. «Ще не вмерла Україна» співали. Я й досі пам’ятаю. Мене батько вчив. Тільки трохи по-іншому вона співалася. Хочете почути?
А тепер хтозна, що нас жде. Вже ніхто нічому не вірить. Бо так багато горя перенесли.
Вшанування пам’яті учасників Холодноярської Республіки відбулося на горі Гродок, за селом, де заповідали перепоховати останнього отамана Республіки Василя Чучупаку його родичі. Саме тут, на символічній могилі, де зібралися односельці, гості з Черкас, Києва, Заходу України, відбулося богослужіння. Відправив службу Божу й освятив хрест ієромонах отець Валерій з Києва.
— Мене звинувачують, що в селі сьогодні — робочий день, — пояснювала голова сільської ради Т.П.Гарбуз. — Ви зрозумійте, тварину нагодувати потрібно. А тій тварині й наносить, і сіно привезти, і подоїти її, і вивезти гній. Всі люди зайняті. Бо в селах вихідних немає. Але як тільки до мене звернулися, що хочуть провести в селі вшанування, я відразу зібрала сесію. Депутати вирішили: як хочуть проводити, то хай проводять. А у мене тоді вдень і вночі двері не зачинялися. Люди все питали: «То правда, що на тому хресті вішатимуть комуністів?». Хто пускав такі чутки? І з якою метою?
— Холодний Яр — це слід тоталітарної системи, — зазначив історик із Черкас І.А.Бучовський. — «Завдяки» їй горіли церкви, монастирі, безцінні бібліотеки, нищилась інтелігенція. Але, щоб підкорити український народ, треба було розколоти його, розпочати братовбивчу війну. І така війна в Україні розв’язалася, бо брат пішов на брата, а сусід на сусіда.
Обіцяючи селянству всі скарби землі, більшовики пустили в село продзагони, забирали хліб і худобу, встановлюючи закони воєнного часу. Ось тоді селянство і вступило в протиборство. Та було вже пізно. Не було своєї держави, не було сили.
— А що нам до того, чи буде Україна незалежною, — казали мені сільські хлопці. — Своїх проблем повно. Сім годин на роботі, та вдома, біля господарства, ще вісім.
Цю думку підтримали і знайомі бабусі, що сиділи на тій самій лавочці.
— Нема кому робить. Одні пацани зосталися. Нап’ються, та й уся робота. А все незалежність наша — це щоб в магазині було що купити. Як жили в Союзі, то й добре було. Що хоч купуй. На 40 карбованців пенсії жили. А тепер?
Я не можу звинувачувати цих людей у недалекоглядності. Бо бачила їхні убогі хати, розбиті сільські дороги в баюрах, була і в магазині, де марно шукати масла, молока чи м’яса. Не кажучи вже про елементарні побутові речі. А краща наша доля в них асоціюється саме з цим. Така реальність.
Хочеться вірити: холодноярці віддали своє життя за волю України тоді, в далекому 1919, немарно. І вела їх, як образно сказав отець Валерій, сяюча зірка кращої долі. Як потрібна нам вона сьогодні, коли ми готуємося до наступного референдуму, щоб сказати «так» Незалежній Україні.
…Переглядаючи історію, треба сприймати події такими, якими вони були. І пам’ятати, що то були люди, котрі прагнули кращої долі. І не лише для себе, а й для всієї України.
Підготувала Лариса СОКОЛОВСЬКА
Читайте також: До 210-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка
