Війна боляче зачепила кожну українську родину. З тією лише різницею, що когось більшою мірою, когось — меншою, а когось і накрила своїм смертельним крилом. Про це можна багато говорити, бо скільки людей — стільки й людських доль, які різняться одна від одної, як і самі обличчя та постаті людей…
Та є категорії наших співвітчизників, у яких є одна спільна обставина: віроломний напад руского міра на світанку 24 лютого викинув їх із рідних осель, погнав світ за очі з насиджених місць. Величезний вихор війни вже в той перший день смертельної навали московітів вирвав їх із батьківського краю і, мов легенький пух кульбаби, поніс у невідомість, у ті дальні місцини, про які не думалось і не гадалось ніколи перед цим. Хтось називає їх вимушеними переселенцями, хтось — біженцями, хтось — жертвами війни. А офіційно до них владою припасовано титул «вимушено переміщених осіб» (ВПО). Та суть не в офіційних найменуваннях, суть — у труднощах людського буття, які довелося відчути цим людям. Сповна. Всім разом і кожному зокрема. За безжальним порухом незримого крила зримої війни.
Вже 24 лютого з’явились перші потерпілі
— Дух війни витав у повітрі й ми його відчували ще напередодні, — пригадує голова Монастирищенської територіальної громади Олександр Тищенко. — А коли почули офіційні повідомлення про бойові дії на Київщині, Чернігівщині, біля Сум та Харкова, нам стало зрозуміло: звідти невдовзі слід чекати вимушених біженців. Та реальність виявилася страшнішою від найгірших сподівань: перші люди приїхали в населені пункти нашої територіальної громади вже 24 лютого. І були це не поліщуки, сіверяни чи харків’яни, а жителі сусідньої Уманщини й прилеглої до неї Христинівщини, яких вигнав із рідних домівок ворожий обстріл по Умані та її околицях у той перший день. Вони зверталися за прихистком переважно до своїх родичів, товаришів чи просто знайомих. Але була й така частина, яка не мала де приютитись за схемою хоч побіжного знайомства і ними треба було займатись нам, керівництву територіальної громади. А вже наступного дня й у подальшому були перші внутрішньо переміщені особи з Київщини, потім — Чернігівщини, зрештою і з Харківщини. Цей потік людей, яких вигнала з домівок війна, з кожним днем ширшав і ставав усе потужнішим. Хтось реєструвався на тимчасовому місці проживання, а хтось і ні. Когось ми прихистили лише на 2-3 доби (чи навіть на добу) і він поїхав далі на Захід. Хтось приїхав до стареньких батьків чи далеких родичів і жив у їхньому помешканні, та через тиждень-другий вирішив повернутися назад — всякого бувало. А загалом за лютий-травень цього року через Монастирищенську територіальну громаду пройшло понад 10 тисяч внутрішньо переміщених осіб. Це за найскромнішими підрахунками й оцінками.
— Пригадую, вночі із 4 на 5 березня зателефонували мені: прибула велика група переселенців, де ми їх можемо розмістити, — розповідає заступниця голови територіальної громади Зоряна Заворотна. — Ми були готові до цього й швидко все вирішили. А вже вранці масово приймали потік як у самому місті, так і в селах громади. Чимало таких людей розмістилися в шкільних та інших закладах. Це, насамперед, — школа в селі Халаїдове, міська ЗОШ №2, школа-інтернат та інші. Багато ВПО бажали поселитись у селах, навіть — невеликих. Отож почали заселятись пустуючі чи й покинуті хати. Тут відмінно спрацювали всі 13 старост, а там, де їх немає, — помічники міського голови. Хати надавалися безкоштовно, дійшла черга й до давно забутих будівель. Їх спішно приводили до належного ладу, щоб люди мали в ту ранню весняну пору хоч мінімального комфорту. Отож вже за короткий час у Летичівці поселилась 141 особа, Аврамівці — 153, Бачкуриному — 164, в маленькому селі Дібрівка — 38, а найдальшому селі Лукашівка — 256 осіб, тобто в цих селах не залишилось жодної порожньої хати. Багато хто й купив собі ці хатки.
А що стосується самого Монастирища, то в колишньому райцентрі, який при своїх досить скромних розмірах має велику висотну забудову й оренда квартир та їх продаж-купівля сягнули солідних розмірів. Тому хтось купляв, хтось орендував, а хтось знайшов прихисток у якомусь готельчику чи пункті тимчасового перебування.
— Особливо людним стало наше місто вже в березні та квітні, — розповідає жителька Монастирища Катерина Мельник, яка чимало років обіймала державницькі посади у районній владі. — Вже в перші дні, коли масово ринув потік жителів із Ірпеня, Києва, Бучі, Харкова, Чернігова, Охтирки, на вулицях стало так людно, як ніколи. Інколи було таке велелюддя, що годі було протовпитись у магазин чи аптеку. Наші земляки з розумінням поставилися до цього факту, бо розуміли, що людей пригнала до нас війна, що вони не просто так відважились покинути все нажите й поїхати подалі від вибухів та грому війни. Але й нині у місті ще чимало є ВПО, отож на вулицях Монастирища людно і вранці, й опівдні, й вечором.
Медики опікувалися всіма
— Станом на 26 травня в Монастирищенській територіальній громаді лише офіційно було зареєстровано 6722 ВПО, з них дітей до 18 років — 2292 особи, осіб з інвалідністю — 218, пенсіонерів — 840, — повідомила нам, коли ми були минулого тижня в Монастирищі, головний лікар КНП «Монастирищенський центр первинної медико-санітарної допомоги» Людмила Редванська. — На початок червня на амбулаторний прийом до сімейних лікарів, педіатрів та терапевтів за медичною допомогою звернувся 491 пацієнт, із них дітей — 243, провакциновано 202 ВПО, з них дітей — 160. Нашими лікарями проводились виїзди в усі населені пункти громади (а це — увесь колишній район), згідно із затвердженим графіком для надання як медичної, так і консультативної допомоги вимушеним переселенцям. Жодному з них не було відмовлено чи невчасно надано допомогу, їх забезпечували й забезпечуємо ліками, виробами медичного призначення, харчуванням. Щось є в закладі, а щось отримувалося як благодійна допомога.
Лікар з Ірпеня в Івахнах
По різному складалося життя внутрішньо переміщених осіб на Монастирищині. Хтось просто перечікував час лихоліття, хтось — працевлаштовувався, хтось приходив у міську раду, до старост у селах, в гуманітарні волонтерські центри й запитував: чим допомогти, як підсобити? Чим я можу бути корисним громаді? А ось лікар з Ірпеня Валентина Волошина стала лікувати жителів села Івахни.
— 28 лютого я приїхала з Ірпеня в Монастирище, — розповіла мені особисто Валентина Петрівна. — Цибулів — це моя батьківщина, там я виросла, там жили мої покійні вже батьки — Петро Петрович та Ганна Іванівна. Свого часу я працювала в Монастирищенській райлікарні, була заступником головного лікаря Василя Дахна. Тож лишилось чимало знайомих серед медиків. Коли трохи відійшла від пережитих страхіть захоплення ворогом Ірпеня, звернулась до головного лікаря КНП «Монастирищенський ЦПМСД» Людмили Редванської — чим вам помогти? І вже через пару днів Людмила Петрівна запропонувала мені тимчасово посаду лікаря в амбулаторії загальної практики сімейної медицини села Івахни, тобто — на моїй батьківщині. Там я працювала до 2 травня, маючи змогу як дистанційно обслуговувати своїх задекларованих пацієнтів, так і особисто консультувати жителів Монастирищенської громади, зокрема — з села Івахни. Нині я знову в Ірпені, живу в пошкодженому російськими окупантами колишньому своєму житлі, надаю меддопомогу ірпенчанам. Згадую і Людмилу Петрівну, і її колег та міського голову Олександра Тищенка з почуттям великої вдячності. Спасибі вам, дорогі мої земляки, за підтримку, за розуміння! Доземний вам уклін за вашу щирість і доброту! Хай Бог береже вас і рідну батьківську землю Монастирищини від лиха й подиху війни, які пізнав Ірпінь!
Василь Марченко,
фото автора. м.Монастирище
Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України
[…] села Івахни, що на Монастирищині Черкаської області. Матеріал про те, як громада прийняла внутрішньо переміщених […]