Напередодні 91-ої річниці від дня офіційного заснування Черкаського драматичного театру його керівник розповів про себе, колектив і те, чим нині живе заклад, його найближчі перспективи.
— Руслане Лукичу, так чи інакше, але всі ми «родом з дитинства». І при початку розмови хотілося б дізнатися про вашу родину, краї, де провели молоді літа, а загалом про все, що «поза роботою».
— Народився я в Грузії. Дитинство й молодість промайнули там, і хто знає, як би далі життя склалося, але у квітні 1989 року всі ми дізналися, що таке радянське свавілля й жорстокість. Нагадаю, тоді військові танками «втихомирювали» мітингувальників у Тбілісі, було багато жертв серед цивільних. Щодо освіти — після закінчення школи вступив до Ангренського будівельного технікуму в Узбекистані, заочно. Водночас працював директором Цинцкарського будинку культури, а ще грав на клавішних у гурті. Любов до музики, народного мистецтва — це те, що завжди зі мною.
— Що привело вас у Черкаси? Який мали досвід роботи у сфері культури до того, як очолили Черкаський драматичний театр?
— Уперше потрапив сюди, відгукнувшись на пропозицію товариша «приїхати в гості». Ніяк не міг передбачити, що вже невдовзі міркуватиму, як би тут і залишитися. Неймовірне місто, чудове, зовсім не схоже на ті, в яких я бував раніше. Вирішив перевезти сюди родину, адже в Грузії стало вкрай небезпечно: мародерства, розбої, вбивства… То не десь і в когось, мою родину це горе теж не оминуло. Разом із незалежністю ми почали будувати своє життя в Черкасах, 1992 року отримали українське громадянство. Я займався будівельним бізнесом. Саме тоді наша обласна філармонія перебувала у стадії активної реконструкції, моя фірма теж мала там фронт робіт.
Ми добре працювали, я непогано організовував процес, що помітив директор закладу Антанас Петраускас. Він — справді видатний керівник, який добре розумівся як у мистецтві, так і в будівництві: недарма ж очолював філармонію понад 30 років. Коли там з’явилася вакансія заступника директора, управління культури запропонувало мою кандидатуру. Тож упродовж 1997-2013 років я обіймав посаду заступника. Мабуть, саме в ці роки я найбільше й сформувався як українець. Щиро полюбив українську культуру, народний спів, національні звичаї. Усе воно було поруч і щодня, то як було не закохатися? Якось ми говорили про це з Антанасом Аугустиновичем, колись простим хлопчиною із литовського хутора, сином чоботаря, й він сказав дуже важливі слова. Не дослівно, але повторю: «Так, за паспортом я не українець. Але я відбувся на цій землі, самоствердився, увібравши в себе її культуру, звичаї й дух». Напевне, це про мене теж. Душею — я українець, а Україна — моя Батьківщина.
— Це правда, що ви вільно володієте кількома мовами?
— Звісно, бо так життя склалося. Вільно спілкуюся грузинською, турецькою та українською мовами. Щоправда, нашою — із характерним акцентом, але його вже не позбудуся (сміється). А, забув: ще мовою ворога володію…
— Не секрет, що колишній директор і художній керівник театру Петро Ластівка не полишає надії повернутися на посаду. Які має підстави для цього?
— З першого дня на посаді я зіткнувся із судовими справами, які пан Ластівка тягнув роками. Заарештовані кошти на рахунку, а це майже 100 тисяч гривень, ми розблокували через суд. А історії з квітковими павільйонами, з «дорогою німецькою апаратурою», що насправді виявилася недорогою китайською… На жаль, у великому й малому подібних прикладів чимало. Я й дотепер регулярно спілкуюся із представниками управління капітального будівництва, інспекторами з охорони праці, підрядниками… Розбираємося потроху з усією тією «спадщиною», куди ж ти дінешся. Повірте, я трохи тямлю в будівництві й помічаю всі оці «безневинні хитрощі» попередника.
Ще таке. У соціальних мережах пан Ластівка апелює до думки колективу, посилаючись на його повну й беззастережну підтримку. Так ось, під цими постами дві-три «вподобайки» працівників театру, інші дописувачі, та й таких небагато, ніколи тут не були.
— Ви майже рік очолюєте театр. Що для вас стало найскладнішим?
— Багато довелося займатися судами. Успішно, але ж усе це змарновані на дурне час і нерви. Дякувати Богові й ЗСУ — з усім іншим усе гаразд. За дев’ять місяців у непростих умовах ми зробили чимало. У репертуарі — дев’ять нових вистав, а до закінчення сезону буде ще й десята, цього разу — запрошеного режисера. На сцену повернулася надактуальна у наш час «Дума про братів Неазовських». Відкрили музейну експозицію, присвячену історії театру, а тепер створюємо повноцінний музей. Нещодавно встановили пам’ятну дошку заслуженому артисту України, диригенту, хормейстеру, композитору Валентинові Талаху, який 40 років служив у театрі. Зараз активно налагоджуємо дружні зв’язки з колегами з інших міст та навіть країн. У травні з «Ханумою» до нас приїде Кропивницький обласний музично-драматичний театр, а невдовзі й ми до них вирушимо. Наостанок скажу, що безмежно вдячний глядачам за підтримку. За те, що, попри складні часи, вони не забувають про духовні потреби, про мистецтво й культуру. Вірю, що будуть нові сезони, нові вистави й нові зустрічі.
Спілкувався Борис ЮХНО
