Ростила Софійку мама сама
Її батько Мусій Якунін на фронті в 1914 році опинився з першого дня тієї довгої й страшної війни, якій дали назву Першої світової. Воював на західному фронті разом зі своїми земляками з Поволжя. Бої були жорстокими, довелося всього пережити. Потрапив у полон і опинився на одній із шахт на польських землях. Там і познайомився з молодою полячкою. 1919 року Мусій Якунін і Хелена Воєводська побралися, повернулися в Україну. Пристанище знайшлося для молодого подружжя в селі Колодна Дворічанського району на Харківщині. Там у Мусія Федоровича і Хелени Янівни народився 1920 року синок Сергій. 21 травня 1922 року знайшлася донечка, яку подружжя назвало Софійкою, а через два роки — ще одна дівчинка Варя. Жили Якуніни, як і всі їхні односельчани: обробляли землю, надіялись на врожай. Та поле родило не дуже щедро, а неврожайного 1926 року в їхній оселі стало геть голодно. Від голоду першим помер Сергійко, за ним — дворічна Варя. Батько поїхав роздобути сякого-такого збіжжя на Кубань. З’їздив раз, привіз трохи зерна, поїхав вдруге. Та з другої поїздки дружина з донькою так його й не дочекались. Думали, що загинув. Лише по якомусь часі дізнались, що він живий-здоровий. Просто пристав до однієї жінки.
— Як вижили ми тоді — одному Богові відомо, — розповідає Софія Мусіївна. — Довелося мамі самій ростити мене. Вже пізніше поїхала вона в Краснодар, знайшла батька, попрохала допомогти матеріально. Він пообіцяв, дещо й допомагав, але — недовго. А тут нове лихо — колективізація. Маму сільські активісти тягли в свої ряди, але вона всіляко відмовлялась. Зрештою вирішила тікати з села світ за очі. Так у 1929 році й опинились ми в Києві.
Дитинство у Видубицькому монастирі
Хелена Янівна бралася за будь-яку роботу, що давала шмат хліба для неї та її малої донечки. А Софійка знайшла прихисток у Видубицькому монастиреві. Так пережили й голодні 1932 та 1933 роки. Тяжкі були часи, нелегко жилося простим людям.
— Вважайте, все свідоме моє дитинство пов’язане із Видубицьким монастирем — там ми жили, там я гралася з дітворою, звідти в школу ходила, — пригадує Софія Мусіївна. — Сім класів закінчила в новій 133 школі. Однокласниці пішли в школу ФЗО в «Арсеналі» — то я з дівчатами. Пів року там провчилась, але мати наполягла, що не дівчача це справа із залізом морочитися, і забрала мене на взуттєву фабрику, де й вона сама робила. Там я працювала два роки. То була дворічка трудового гарту, яка привчала до дисципліни, розуміння важливості твоєї праці, твоєї відповідальності.
Із курсів медсестер — у військове лихоліття
Та в повітрі Європи пахло війною, країна хочеш чи не хочеш, а готувалася до неї. В 1939 році Софію Якуніну направили навчатись на курси медсестер. Їх вона закінчила в лютому 1941 року. Практику проходила в Київському військовому госпіталі.
— В понеділок, 23 червня, я мала одержати у райвійськкоматі військовий квиток, але вдосвіта недільного 22 червня ми прокинулись від вибухів бомб: фашисти бомбили Київ, — розповідає Софія Мусіївна. — Я вранці кинулась у військкомат, а там — юрмище людей, переважно молодого віку. Ледве протовпилась до чергового. Він сказав іти додому, військовий квиток і повістку мені доставлять вночі. Так і сталось. І 25 червня я вже була в польовому медичному батальйоні.
З такими ж як і сама Софія полуторкою приїхала у Новоград-Волинський, де мав розгортатись польовий госпіталь. Та довго там не пробули, вже через пару днів мусили збиратись та вертати на Київ, а звідти — на Чернігів. Тут майже місяць Софійка із подругами-медсестрами приймали поранених із гомельського напрямку з Білорусі, групували їх за ступенем тяжкості поранення.
— Дівчата падали з ніг, нам було дуже важко, а потік поранених усе більшав, — розповідає Софія Мусіївна. — Все відчутнішим ставало й грізне дихання війни: почастішали бомбардування, почались артобстріли. І нам наказали виїхати на Прилуки. А в Прилуках на нас чекало море поранених. Але стрілянина все ближчала і нас спішно направили на Пирятин.
Ось тоді, коли долали річку, вона й дістала поранення. Бо на протилежнім березі вже були німці. Осколок міни зачепив ногу, і хоча Софійка вміло спинила кровотечу й обробила рану, вона втратила рухливість. Від своїх безнадійно відстала і зрештою стомлена прилягла біля скирти соломи в полі перепочити. Прокинулася вранці від жіночих голосів: то селянки з ближнього села приїхали по солому. Вони й змилосердились над пораненою дівчиною і, посадивши її на верх воза із соломою, повезли в своє село, де вже були німці. Там ті ж таки милосердні жіночки переодягли її в сяку-таку селянську одіж, від однострою військової медсестри залишились лише чоботи-кирзяки та обрізана на куций піджачок шинельчина. Переховувалась якийсь час у добрих людей, а потім, накульгуючи, рушила на Київ, до мами. Десять діб добиралась до Дніпра. Впрохала одного чоловіка перевезти її човном на правий берег Славутича й таки дісталася до Києва.
Куце щастя з Янеком Чесляком
Мама була щиро, до сліз рада своїм материнським щастям, коли Софійка переступила поріг їхньго помешкання в Києві.
— Я тебе ніколи нікуди саму більше не відпущу, — пообіцяла дочці, яка прийшла в домівку. І, мабуть, у таку хвилину промовила ці слова, що вони стали пророчими: куди доля кидала дочку, туди йшла й Хелена Янівна. Отож коли в 1942 році німці почали забирати молодь на роботу в Німеччину, разом з дочкою поїхала туди й вона. Разом працювали у полі. Разом чекали закінчення війни. Мамка швидко познайомилась із поляками, яких також тут було чимало серед вивезених на примусові роботи. Отож свою вільну хвилину Софія проводила серед польської молоді, опанувала їхню мову. Так вона й познайомилась із польським юнаком Янеком Чесляком, подружила з ним. Дружба переросла в сильне почуття, молоді люди почали жити як подружжя. 4 лютого 1944 року в них народилась донечка, яку назвали на честь бабусі також Оленкою. Обвінчалось подружжя 14 травня 1945 року, вже після визволення американцями містечка Десау, де вони перебували. При цьому Софія наполягла на тому, щоб залишитись на своєму прізвищі. Ніби чула душа, що щастя буде недовгим.
Чесляк запропонував дружині й тещі переїхати на його батьківщину в Польщу. Так і зробили. Але Янекова рідня виявилась не вельми рада його приїзду разом із тещею. Цього вони й не приховували при спілкуванні із свахою та невісткою. Тож довелося трохи поневірятись у таких нерадісних умовах, доки в дочки й матері Якуніних не визріла остаточна думка: будь-що-буде, а повертаємося в Україну. Отак наприкінці серпня 1945 Софія й приїхала в Брест: дитина в колясці, речовий мішок на спині, торба в руці.
І стала Христинівка селом рідним
Та виявилось, що їм, колишнім остарбайтерам, у столичний Київ зась. Замість нього Якуніним дозволили поселитись найближче до Києва хіба що в Христинівському районі. Дали направлення в село Ягубець, в тамтешній радгосп. Пізнього вечора вони добралися залізницею на вокзал у місті Христинівка.
— Ніч перебули на вокзалі, а вранці давай розпитувати людей, як добратися до того Ягубця, — пригадує Софія Мусіївна. — Дяка богу, що трапились добрі люди із села Христинівка, які пояснили, що в Ягубці такий самий радгосп, як і в них, то нащо нам Ягубець, як їхнє село — ось тут, поруч за залізничною колією? Так ми опинились у селі Христинівка. Робила тієї осені на радгоспному зернотоку. А потім мені запропонували роботу метеоролога на місцевій метеостанції. Але мама каже: хочу в місто. Поїхали в Дніпропетровськ, там знадобились мої знання медсестри в реєстратурі заводської поліклініки. Вдалося закінчити восьмимісячні курси медсестер і одержати свідоцтво. Не дала закріпитись у Дніпропетровську копійчана зарплата, тож восени 1957 повернулись на Христинівщину. Був спочатку медпункт на Верхняцькому цукрозаводі, робота в радгоспі, в реєстратурі лікарні. Зрештою, стала працювати в радгоспному дитсадку.
Біль втрати не притупив доброти
— Софія Мусіївна Якуніна прийшла в селі Христинівка в дитсадок нашого агропідприємства (тоді радгоспу) якраз на новий 1960 рік, — розповідає директор ДП ДГ «Нива», кандидат сільськогосподарських наук Лариса Василівна Мітіогло. — І працювала там аж до 1989 року, практично три десятиліття віддаючи тепло своєї душі юним жителям села. Її, дитсадівську медсестру, знає не одне покоління жителів сільської Христинівки, нинішніх трудівників нашої «Ниви». Це була дуже душевна, комунікабельна й доброзичлива людина. Для неї людський біль був завжди болем для її серця, для її душі. Сотні жителів Христинівки і понині пам’ятають її й згадують добрим словом.
А судилось пережити Софії Мусіївні ще чимало втрат, доки дожила вона до свого столітнього ювілею, який буде в суботу, 21 травня. Померла її рідна мама, за межу вічності відійшов зять Сергій Фещук, у квітні 2016 не стало донечки Олени. Смерть уже забрала й старшого внука Олександра у віці лише 43 роки…
У 2007 році Софія Мусіївна стала жителькою села Романівка на Тальнівщині. Мешкає в хаті дочки й зятя Фещуків. Опікується нею молодший онук Володя Фещук, який свого часу пішов шляхом бабусі, обравши своїм фахом медицину. В свої сто років ювілярка має деякі вади із зором та слухом, взимку пошкодила ногу, отож пересуватись їй кепсько. Але пам’ять у жінки — стовідсоткова, все збереглось у ній, ніби у відеозаписі. Пам’ятає всіх і все, не помиляється в датах, не плутає імен, часи, подробиць того чи іншого епізоду свого столітнього життя.
— Я вдячна своїм сусідам — Геннадію, Тамілі й Любі Наталичам, Ліді Попрієнко, соціальній працівниці Олені Галушко за їхню доброту, допомогу, підтримку, — говорить ювілярка. — Це щирі, прихильні й добрі люди. Дай Боже їм здоров’я також до 100 років дожити!
А я хочу побажати Софії Мусіївні на її століття, щоб її ще не одну весну радували солов’ї в романівських гаях та садках, а зозулі щовесни кували продовження довгих років життя у другій сотні літ. З роси й води вам, дорогенька, столітня ювілярко!
Василь МАРЧЕНКО,
фото автора,
с.Романівка на Тальнівщині
