Нова експозиція в літературно-меморіальному музеї Василя Симоненка в редакції газети «Черкаська правда» (тепер «Черкаський край»), де він працював з липня 1957 по березень 1960 року, з’явилась до професійного свята журналістів.
Є тут те, що досі ще не було відкрите на загал: блокноти, окремі аркуші з писаними рукою Василя Симоненка чи друкованими ним текстами («з бабусиної валізи», як кажуть поетові нащадки — із збереженого його мамою, Ганною Федорівною).
Тут є його книжка 1963 року «Цар Плаксій і Лоскотон» та листування з «Дитвидавом УРСР» щодо тексту. Ось що пише автору 13 лютого 1962 року рецензент рукопису Михайло Острик: «За народними легендами й повір’ями, всілякі злі потвори, серед них, між іншим, є й така — Лоскотуха, саме таким способом, як Лоскотон, викликають сміх, нищать людей. Тому дуже важко сприйняти Лоскотона як образ позитивний». І радить: «Думаю, слід замінити цей образ іншим, наприклад, Сміхуном, а лоскіт взагалі вилучити».
Хоч в українській міфології чоловік-русалка — дуже рідкісне явище. Русалки без причини нікого не лоскочуть. Вони — не «нечисть», і не тільки душі померлих, а й дбають про рослинний світ, про врожай. Узгоджують життя людини з силами природи. За повір’ями, бачать русалок тільки чисті душі. Наші русалки, мавки — близькі до грецьких німф. А назва Лоскотуха — це, схоже, насправді від російської «Щекотуха» — у північного сусіда, кажуть фольклористи, образ русалки більш негативний: вони збиткуються з людей.
Тож якщо образ Лоскотона — це підкріплена народними уявленнями сила, то Сміхун — це ближче до коміка. У всякому випадку, Василь Симоненко залишив це без змін. Як і те, що, на думку рецензента, «слід вилучити деякі пласкі дотепи: «А Макака-забіяка з’їв себе із переляку» — це теж погано».
Хоч до частини зауваг поет прислухався: і свідчення тому жорстко покреслений ним рукопис «Царя Плаксія…», який теж можна побачити в експозиції.
Штрих до життя поета й журналіста — і цей робочий запис під час військової перепідготовки: «Пістолет ТТ-33», далі — вага, калібр, інші технічні характеристики… А внизу аркуша — те, що на душі:
«Не бажаю я нічого, хочу тільки одного:
Стуку серця дорогого біля серденька мого.
Хай мене, немов пилину, носить доля по землі —
Подаруй мені хвилину, і забудуться жалі.
І минуле зле розтане, ніби привиди сумні,
І лице твоє кохане буде сяяти мені».
Уже він працював у «Черкаській правді», і його журналістські записи упереміш із віршами — ось у цьому блокноті. Вірш без назви народився на його сторінках 1 вересня 1957 року, починається так:
«Не розірвати цю холодну тишу,
Вона міцна й похмура, мов граніт,
Хоч в ній пробив мікроскопічну нішу
Наш галасливий і тривожний світ…»
«Тривожний» записано поверх закресленого «бездарний».
А тут — лист Василя Симоненка від 27 серпня 1963 року до Івана Світличного: «Дорогий Іване! …За все літо я бачив дуже мало живих людей, найяскравішими серед них були панянки Зубченко та Горська. Никаючи по Каневу, ми зголосилися на тому, що слід ввести таке вітання: — Слава Україні! — Навіки слава! Агітую тебе приставати до нашого тріумвірату і пропагувати нові радянські обряди та звичаї.»
Світличний йому за три дні відповість, і в кінці листа: «Навіки слава!».
